Читати книгу - "Салимове Лігво"

– Що в тебе за проблема? – перекривив його Річі фальцетом. – Нема в мене ніякої проблеми. Просто я чув, що ти великий жирний підар, ото й усе.

– Невже справді? – перепитав Марк так само ввічливо. – А я чув, що ти великий шмат незграбного, тупого лайна, отаке я чув.

Цілковита тиша. Решта хлопців стояли, роззявивши роти (але дивилися вони заінтриговано; ніхто з них до цього не бачив парубка, який власноруч підписує собі смертний вирок). Заскочений цим абсолютно зненацька, Річі також роззявився разом з усіма.

Марк зняв свої окуляри і подав хлопцеві поруч:

– Потримай, гаразд?

Хлопець їх узяв і безмовно витріщився на Марка.

Річі атакував. То була повільна, вайлувата атака, без ані крихти грації чи майстерності. Земля здригалась під його ногами. Він був сповнений упевненості і ясного, радісного прагнення топтати і крушити. Він вихнув своєю вбивчою правою, яка мусила поцілити цього ось чотириокого підарка просто в губи і відправити його зуби врозліт, як клавіші піаніно. Готуйся до дантиста, підаре. Ось тобі маєш.

Марк Петрі пригнувся й одночасно ступив крок убік. Вбивча правиця майнула в нього над головою. Силою власного удару Річі наполовину розвернуло, і Марк мусив лише виставити ногу. Річчі Боддін гепнувся на землю. Він рохнув. Натовп дітей відгукнувся:

– Ааах!

Марк чудово розумів, що якщо цей великий, незграбний хлопець на землі знову стане на ноги, його буде жорстоко побито. Марк був спритним, але спритність не може довго протистояти в баталії на шкільному подвір’ї. Якби це була якась вулична ситуація, зараз було саме час тікати, відірватися від свого повільнішого переслідувача, а потім обернутися і показати йому довгого носа. Але тут не вулиця, не середмістя, і він чудово розумів: якщо він не завдасть зараз прочуханки цьому великому огидному шматку лайна, цькування ніколи не припиниться.

Ці думки промайнули в його голові за чверть секунди.

Він стрибнув Річі Боддіну на спину.

Річі рохнув. Натовп знову видав: «Ааах!» Марк ухопив Річі за руку, не забувши зробити це над манжетом сорочки, щоб спітніла рука не вислизнула з його захвату, і вивернув її Річі за спину. Річі скрикнув від болю.

– Проси пощади, – наказав йому Марк.

Відповідь Річі потішила б людину, яка двадцять років відслужила у військово-морському флоті. Марк підсмикнув руку Річі йому до лопаток, і той знову заверещав. Його затопило обуренням, переляком і здивуванням. Такого раніше з ним ніколи не бувало. Такого не могло бути зараз. Авжеж, жоден чотириокий підарок не може сидіти в нього на спині й викручувати йому руку і змушувати його верещати перед підданими.

– Проси пощади, – повторив Марк.

Річі важко зіп’явся на коліна; Марк утиснув свої коліна Річі в боки, як той вершник на коні без сідла, і втримався на його спині. Обоє були в пилюці, але Річі мав вигляд значно пошарпаніший. Обличчя в нього було червоним і напруженим, очі вибалушені, на щоці подряпина.

Він спробував скинути Марка через плече, і Марк знову підсмикнув угору його руку. Цього разу Річі не скрикнув, він зарюмсав.

– Проси пощади або, хай допоможе мені Бог, я її зламаю.

Сорочка Річі висмикнулася зі штанів. Він відчував, як пече його подряпаний живіт. Він почав ридати і вихилятися з боку на бік. І все одно цей ненависний чотириокий педик залишався на його спині. Рука до ліктя в нього була крижаною, а плече горіло вогнем.

– Злізь із мене, курвий ти сину! Ти нечесно б’єшся!

Вибух болю.

– Проси пощади.

– Ні!

Він втратив рівновагу, соваючись на колінах, і повалився лицем у пилюку. Біль у його руці був паралізуючим. Він ковтав пилюку. Пилюка була в його очах. Він безпорадно дригав ногами. Він вже забув, як воно, бути величезним. Він забув, як здригається під його ногами земля, коли він іде. Він забув, що хоче курити «Кемел», коли виросте, точно як його старий.

– Пощади! Пощади! Пощади! – заволав Річі.

Він так почувався, що міг би, ридаючи, просити пощади годинами, цілими днями, якщо це поверне йому руку.

– Скажи: я великий огидний шматок лайна.

– Я великий огидний шматок лайна, – прокричав Річі в пилюку.

– Гаразд, цього достатньо.

Марк Петрі зліз із нього і завбачливо відступив поза досяжністю Річі, поки той підводився. Кульші в нього боліли від стискання противника. Він сподівався, що вся бойовитість із Річі вивітрилася. Якщо ні, бути йому добряче побитому.

Річі звівся на рівні. Він роззирнувся довкола. Ніхто не зустрівся з ним поглядом. Усі відвертались, повертаючись до того, що робили перед тим. А той смердюк Ґлік стояв з цим підаром і дивився на нього так, наче той був якимсь божеством.

Річі стояв самотній, ледве здатний повірити, як швидко відбулася його руйнація. Обличчя в нього було вкрите пилом, окрім чистих доріжок, промитих сльозами люті й сорому. Він зважав, чи не кинутися йому на Марка Петрі.

Утім, його сором і страх – нові, сяючі і величезні – цього не дозволяли. Поки ще ні. Рука йому боліла, як гнилий зуб. Курвий син брудний перебієць. Якщо я коли-небудь підловлю тебе і повалю…

Але не сьогодні. Він відвернувся і пішов геть, і земля анітрохи не здригалася. Він дивився в землю, щоб не дивитись нікому в обличчя.

Хтось засміявся в дівчачому гурті – високий, насмішкуватий звук, що з жорстокою ясністю далеко рознісся в ранковому повітрі.

Він не підвів очей, щоб побачити, хто з нього сміється.

11:15 ранку.

Міське сміттєзвалище Єрусалимового Лігва колись було звичайним старим гравійним кар’єром, допоки у 1945 році його не виснажили, докопавшись до глини. Містилося воно наприкінці відгалуження, яке вело туди від Бернс-роуд за дві милі після цвинтаря Злагідний Пагорб.

Звіддалік Даду Роджерсу було чутно буркотіння і кашель газонокосарки Майка Раєрсона. Але невдовзі ці звуки буде притлумлено тріскотінням полум’я.

Дад служив доглядачем звалища з 1956-го і його щорічне перепризначення на міських зборах було одностайно схвалюваною буденною справою. Він і жив при звалищі в акуратній, критій толем халабуді з табличкою «Доглядач Звалища» на косо навішених дверях. Три роки тому він випросив собі у виборних просто космічний обігрівач і полишив свою квартиру в місті назавжди.

Був він горбанем з курйозно схиленою набакир головою, яка надавала йому такого вигляду, ніби Бог наостанок його роздратовано смикнув, перш ніж дозволити Даду з’явитися в цей світ. Руки у нього, які по-мавпячому звисали ледве не до колін, були дивовижно сильними. Знадобилося четверо чоловіків, щоб завантажити до панельного фургона старий підлоговий сейф, коли його вивозили сюди з реманентної крамниці, де завели собі новий, стінний. Коли сейф там поклали до фургона, машина помітно присіла на колесах. Але Дад Роджерс витяг його самотужки – жили на шиї здуті, вени на лобі випнуті, а передпліччя й біцепси, як сині троси. Він самотужки перекинув той сейф через східний край.

Дад любив своє звалище. Він любив ганяти дітей, які приходили сюди трощити пляшки, і любив спрямовувати машини зі сміттям до тих місць, де його належало скидати цього дня. Він любив перебирати тутешній непотріб, що було його привілеєм як доглядача. Він гадав, що з нього глузують, коли він ходить по горах сміття в своїх бахилах і шкуратяних рукавицях, з пістолетом у кобурі, з мішком через плече