Читати книгу - "Десертик, Анна Харламова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Айлі здригнулась, почувши, що під’їхала машина Мітчела.
— Ой! Ой! Ой! — Айлі швидко поскладала фото у коробки, та поклала їх до комірчини. І лише одне залишила собі, і це одне – зошит. Вона швидко побігла на другий поверх, та сховала зошит до шафи.
— Айлі, я вдома. — Крикнув Мітчел, стоячи у холі.
— Я зараз. — Донісся голос дівчини зі спальні.
Мітчел пішов по сходинках, та натрапив на захекану Айлі.
— Що з тобою?
— Зі мною? Нічого. Все гаразд! — затараторила Айлі. — Ну, що ми ідемо на прогулянку?
— Так. Але з тобою точно все гаразд? — він недовірливо примружився.
— Так. Я зараз складу їжу у кошик і можемо іти.
— Тобі допомогти?
— Ні, дякую, я сама.
— Ти якась дивна.
— Усі дівчата такі. — Усміхнулась вона, та прошмигнула повз нього та побігла по сходинках. Доки він спускався за нею, вона встигла вибігти у коридор, потім підбігти до комірчини. Забрати кошик з підлоги, та швидко пробігти до кухні. Вона з полегшенням зітхнула, зрозумівши, що Мітчел не зрозумів нічого. Він не побачив, що вона була біля комірчини. Він зайшов до кухні, коли Айлі вже складала їжу у кошик.
— Я заведу авто. Чекаю на тебе. — Він згадав, що хотів на кухні. — І візьми, будь ласка відкривачу для вина.
— Добре.
Коли Айлі вийшла з будинку та підійшла до авто, Мітчел відкрив дверцята та допоміг їй сісти.
— Дякую. — Усміхнувшись, дівчина сіла на сидіння, та поклала на коліна кошик з їжею.
Мітчел усміхнувся, та зачинив дверцята. Обійшовши машину, він всівся на місце водія, і вони рушили.
— Ти вже бачила водоспади?
— Ні. А ми їдемо дивитись на водоспади?
— Якщо ти хочеш.
— Так, звичайно! Клас!
— Прогулянка займе години дві. А потім я знаю одне місце, де можна буде зробити пікнік.
— Дякую.
— За, що?!
— За те, що зголосився бути моїм гідом.
— Будь ласка. Я і сам давно там не прогулювався. Буду радий показати тобі Аберфелді.
Айлі щиро усміхнулась, і отримала таку ж щиру усмішку у відповідь від Мітчела. Він завів мотор і вони рушили.
— Нарешті, я побачу щось окрім кондитерської.
— Що це так смачно пахне? І знову аромат ванілі. — Він глянув на неї, а потім перевів погляд на дорогу.
Дівчина зашарілась, його слова були двозначними.
— Я спекла кексики з шоколадом та ваніллю.
— Ммм. Айлі з тобою, я погладшаю. — Він засміявся.
Айлі згадала його без одежі. Йому нема чого хвилюватись, він ідеальний.
— Тоді, я їх з’їм і з тобою не поділюсь.
— Краще я, тобі не варто.
Айлі перестала усміхатись, його слова зачепили її.
— Як скажеш.
— Айлі, вибач. Я не розумію, як це вирвалось. — Він дійсно жалів про сказане.
— Нічого. Давай просто помовчимо.
— Айлі…
— Нічого не кажи. Я знаю, що моя фігура не твій еталон краси.
— Я не хотів тебе образити.
— Але все одно, тобі це вдалося. — Айлі відвернулась до вікна.
— Вибач.
— Нічого.
Їхали вони у повній тиші. Мітчел шкодував про свої слова, а Айлі тим часом стримувала сльози. Коли вони приїхали, дівчина не дочекалась допомоги шотландця, та сама вийшла з авто. Він розізлився сам на себе, та вдарив рукою по кермі.
Вийшовши з машини одразу після неї, він узяв її за руку та сказав:
— Ну, що підкорювати вершини?
Айлі сіпнула руку, але він її не відпустив.
— Мені твоя жалість не потрібна. Відпусти. — Прошипіла вона, дивлячись йому у вічі.
— Мені захотілось це зробити. — Чесно сказав він.
— Бо тобі захотілось пожаліти мене. Ось чого.
— Ні. І ти це знаєш.
— Я нічого не знаю. Ти змінюєшся кожного разу. Я не можу звикнути – то переді мною хороший та веселий хлопець, то зухвалий нахаба.
— Я скоріше другий варіант.
— Я думаю цей другий варіант з’являється тоді, коли милий Мітчел витискає його. І це захисна реакція.
— Айлі досить. Хочеш, я відпущу твою долоню, тільки не треба бути психологом. — Він розізлився, та звільнив її руку.
Дівчина розсердилась та бовкнула йому у спину:
— Тобі жоден психолог не допоможе. Ти сам від всіх відгороджуєшся. То зовнішність не така, то фігура. Розмови про сім’ю для тебе узагалі табу. Ти сам усе ускладнюєш.
Мітчел обернувся до неї, та звівши незадоволено брови, сказав:
— Не пхай свого милого носика, куди не слід. У нас лише домовленість і не більше. Зрозуміла?
— Знайди собі іншу дівчину, яка буде твоєю нареченою! Я більше у цьому не беру участі. Досить! — Айлі знала, що вона нікуди не дінеться, їй доведеться брехати. Батьки думають, що вона щаслива та закохана, і поки що це її роль.
— Еее ні! Нікуди ти не дінешся. У нас домовленість. І ти обіцяла.
— Але ти мене завжди ображаєш.
— Я дійсно шкодую, що щойно бовкнув.
— Все. Забули.
Мітчел глянув на неї. Вона стояла, як маленьке пташеня, яке було злякане та все одно не поступалася великому «яструбу». Айлі викликала стільки ніжності у ньому, що у цю мить йому стало байдуже, яка у неї фігура, та чи вона потрапляє у рамки тих форм, які йому до вподоби. Йому просто хотілось ніжно поцілувати її. Що він і зробив. Тихо торкнувшись її вуст, він прошепотів у них:
— Не зміг встояти.
Айлі подивилась у його очі, коли він відступив. У них була ніжність.
— Я рада, що не зміг.
— Мені подобається, що з тобою все просто. І, що ми чесні одне з одним.
— І мені це подобається.
Він узяв її холодну долоню у свою гарячу руку, і вони пішли у парк. Ідучи верх, по доріжці, Мітчел сказав:
— Це місце називається «Берези Аберфелди», але колись його називали «Логово Монесса».
— А чому назву змінили? — з дитячою цікавістю запитала дівчина.
— Бо у цьому парку творив поет Роберт Бернз9. Він написав строки про парк, які і змінили назву після цього.
— І ти звичайно знаєш їх. — Айлі усміхнулась.
— Знаю. — Мітчел прокашлявся, та дивлячись у зелені очі своєї супутниці, почав читати строки:
Там птиці строкаті співають,
Знайшовши в ліщині притулок,
Або на крильцях сновигають
У зеленому Аберфельді.
Прямуючи вздовж кам'яної стінки,
Вода несеться з висоти,
І гаї свіжості повні
У зеленому Аберфельді.
— Гарно. — Айлі усміхнулась, і її очі ще більше заблищали.
— Ти перша дівчина якій я читав вірші.
— Ммм. То мені пощастило. Щось і у тебе у перше. — Айлі зашарілась
— Так я втратив щойно «цноту».
Айлі засміялась, і хлопець з радістю її у цьому підтримав.
Піднімаючись у гору, та проходячи невеличкі водоспади, які змінювались на великі та шумні, Айлі увесь час радісно вигукувала якісь слова. Їй подобалось усе, доріжки, ліс, камені, сходинки та краплини водоспаду, які потрапляли на них.
Спів пташок зачаровував своєю різноманітністю. Аромат води та лісу заповнив ніс та легені. Від підйому вверх, у дівчини запаморочилось у голові. Вона вчепи-
__________________________
9 Ро́берт Бе́рнз (також Бе́рнс; англ. Robert Burns; 25 січня 1759, Аллоуей, Графство Ер — 21 липня 1796) —шотландський поет напрямку романтизму.
лась за руку Мітчела ще сильніше.
— Зачекай хвилинку.
— Тобі зле? — хлопець злякано подивився на свою супутницю.
— Трохи голова крутиться. Але вже минається. Легені не витримують стільки кисню. Занадто чисто. — Айлі засміялась.
Мітчел перелякався не на жарт, і сміх Айлі не змінив його стану.
— Чим тобі допомогти? Що зробити?
— Не хвилюйся ти так. — Дівчина обперлася однією рукою об поручень, а іншою так і тримала синьоокого. — Здається тобі зараз не краще, ти геть побілів.
— Зі мною все гаразд. І не впирайся об поручні, воно можуть бути хиткими. Йому ж бозна скільки років. Він притягнув її до себе і вони у двох опинились під великими краплями водоспаду. — Айлі, ти мене налякала.
— Чому? — дівчина ледь змогла відкрити рота, щоб запитати. У її голівці були лише думки про його гарячи губи під холодним водоспадом.
— Тому. — Кращої відповіді у нього не знайшлось. Хоча він добре знав чому. Він щойно зрозумів, що ця дівчина йому більше ніж подобається. Він закохується у неї. Але це нічого не змінить у їхніх стосунках. Він не скривдить її, так як колись свою родину. Краще відмовитись від своїх почуттів, лише щоб вберегти її від страждань.
— Змістовно. — Айлі повернула його з думок.
— Я можу інакше пояснити.
— І як же?! — дівчина знала, як саме він буде пояснювати, тому провівши своєю долонею по його щоці, вона грайливо усміхнулась.
Він затремтів від її доторку. Дивлячись у її очі, потім на солодкі вуста він мовив:
— Ти знаєш як. І ти цього чекаєш. — Він дражнився з неї. — Тобі потрібно штучне дихання.
— Нічого я не знаю. І не потрібне мені ніяке штучне дихання. Рятувальник знайшовся! На запитання «чому?», я почула вже відповідь «тому». З мене досить. Відпусти мене. — Айлі розізлилась. Він же знав, як вона бажала його губи. Він це добре знав.
— Ну чого ти сердишся?! Я ж пожартував.
— Пішли далі, мені вже краще.
Він міцніше її обійняв, і зрозумів, що вона це суцільний великий светр. Мітчел лише міг здогадуватись, яка у неї фігура, але вона точно не «панда». Він усміхнувся.
— Ти ж знаєш, я хочу тебе поцілувати.
— То чому зволікаєш?
— Бо бовдур.
— О це хороша відповідь. — Айлі це майже прошепотіла, коли відчула його гаряче дихання на своїй щоці.
Мітчел ніжно поцілував її у щічку і відчув, як Айлі затремтіла. Він знову поцілував її, але вже у шийку. Дівчина тихо застогнала, та вчепилася об його міцні руки.
— Айлі. — Він ніжно назвав її ім’я.
— Мітчеле. Поцілуй, благаю.
— О, мій Десертик. Тобі не треба благати, бо я сам вже не витримую. — Він накинувся на її губи з такою жадібністю, з такою спрагою, що у цю мить в обох запаморочилось у голові. — О, Айлі. Яка ж ти смачна. — Він цілував та шепотів їй ніжності, які так хотіла сказати його душа.
— Ти теж нівроку. — Усміхнулась вона йому у губи.
Мітчел тихо засміявся.
Цілунок розпалював їх обох, що навіть краплини водоспаду не могли їх остудити. Усе було так романтично, ніжно та водночас пристрасно – вони геть забулись, що існує світ довкола них.
— Доречі, це у мене теж уперше.
— Що саме?
— Коли я цілую дівчину під водоспадом.
— Ну і я раніше не цілувалась так.
— Тоді у цьому ми втратили цноту разом.
— Так. — Її посмішка осяяла очі, зробивши їх ще зеленішими.
Вони почули шурхіт, і припинили обійматись. Їх наполохала компанія молодих людей, яка прийшла на екскурсію.
Він знову узяв її за руку, і вони пішли далі. Зупинились біля пам’ятника Роберту Бернзу, потім подивились ще декілька водоспадів, та пішли все вище та вище. Зупинившись на горі, перед ними відкрилась чудова панорама. Берези, гори, каскади води та чисте небо. Мітчел не втримався, щоб не обійняти Айлі позаду. Він піддався хвилі бажання, не подумавши, що може слідувати за цим. Але відпустити її у цю мить він не міг та не хотів.
Айлі солодко зітхнула відчувши його обійми, і відкинула голову йому на плече, та щиро усміхнулась. Він швидко цмокнув її, і теж обдарував усмішкою.
— Хочеш фото на згадку?
— Звичайно! Мітчел ти найкращий! — вирвалось щире зізнання з її губ.
Він важко ковтнув, почувши її слова.
— Не варто себе обманювати. Я не такий як ти думаєш. — Він сумно усміхнувся, але за мить повеселішав. — Ну, що фото. — Він дістав мобільний, та вставши з нею навпроти панорами, сфоткав їх разом.
— Ти хороший Мітчеле. Щоб ти не казав.
Він не відповів на її слова.
— Ну, що пішли до низу?
— Ага.
Спускались у низ, вони так само тримаючись за руку. Але на цей раз зовсім мовчки, тільки іноді проскакували слова «чи не важко іти?», «чи голова не паморочиться» та «чи не занадто швидко ідемо?». На всі ці запитування Мітчела, були фрази «все гаразд» та «ні». Опинившись біля авто, вони всілись у нього і Мітчел повіз їх туди, куди він планував.
— Ми майже приїхали. — Сказав Мітчел, звертаючи на кам’янисту доріжку.
— А, що це за місце? Звідки ти про нього знаєш?
— Ми з батьками… — Він ковтнув та продовжив. — Ми з батьками їздили сюди на пікніки. А ще я часто рибалив з батьком та дідусем.
— Мені не терпиться побачити це місце. — Вона усміхнулась.
Айлі нічого не спитала за його родину, і він за це був їй вдячний.
— Ось приїхали.
— Вау!
— Гарно правда?!
— Це неймовірно!
— Але коли ми трішки пройдемо по отій доріжці, — він вказав пальцем, — ти будеш ще у більшому захваті. — Йому дуже кортіло показати своє улюблене місце. Місце, де відпочиває душа. Цей куточок сповнений теплих спогадів.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Десертик, Анна Харламова», після закриття браузера.