Читати книгу - "Артеміс Фаул, Йон Колфер"

Через кілька хвилин роздумів він знайшов відповідь. Магнітні викрутки. Це ж очевидно. Але як утворити магнітне поле на задньому сидінні джипу? Неможливо. Єдине, що лишалося, — це обертати викрутки самому за допомогою звичайного магніту.

Артеміс дістав зі спеціального відділення коробки з інструментами маленький магніт і підніс його до мініатюрних гвинтиків. Негативно заряджений полюс магніту змусив шляпки гвинтиків трохи відкрутитися, і Артеміс зміг скористатися маленькими щипчиками. Дуже скоро панель локатора відкрила перед ним свої таємниці.

Плата була майже мікроскопічною. Жодних слідів припою. Певно, вони поєднували деталі у якийсь інший спосіб. Якби хлопець мав час, то принцип пристрою було б розгадано, але зараз доведеться імпровізувати. А ще довіритися спостережливості інших. Якщо цей міфічний Народ схожий на людей, вони побачать те, що захочуть побачити.

Артеміс підніс циферблат локатора до верхнього світла. Цікаво. Відсунув кілька мерехтливих дротиків убік, уставив камеру завбільшки з горошину. Закріпив її краплинкою силікону. Грубо, проте триматиметься. Будемо сподіватися.

Магнітні гвинти відмовилися повертатися на місце без інструмента, тому Артеміс просто приклеїв їх. Незграбно, та спрацює, якщо локатор не перевірятимуть дуже ретельно. А якщо перевірять? Що ж, він утратить перевагу, на яку і не розраховував.

Коли вони в’їхали до міста, Батлер перемкнув дальнє світло фар на ближнє.

— Наближаємось до доків, Артемісе, — кинув він через плече. Прикордонна Служба Безпеки має бути десь поблизу.

Хлопець кивнув. Слушно. Порт — місце, де вирує кримінальне життя. Понад половину контрабанди в країні вивантажують на клаптику суші з півмилі завдовжки.

— Потрібно відволікти увагу, Батлере. Дві хвилини — все що мені потрібно.

Слуга опустив повіки.

— Як завжди?

— Чому б і ні. Трусни кістками... Тільки не своїми.

Артеміс моргнув. Це вже другий жарт за останній час. І перший, сказаний уголос. Потрібно бути обережнішим. Не час для фривольності.

Докери крутили цигарки. Не так це і легко, якщо в тебе пальці завбільшки з сосиску, але справа просувалася. А якщо кілька листиків коричневого тютюну і впало на землю, що з того? Можна було взяти іще не один ящик у миршавого чоловічка, якому не хотілося платити податків державі.

Батлер підійшов до чоловіків, насунувши козирок бейсболки так, щоб не було видно очей.

— Доброго вечора, — привітався він із компанією.

Ніхто не відповів. Поліцейські можуть ховатися за будь-якою зовнішністю.

Високий незнайомець продовжив:

— У таку холодну ніч навіть працювати приємніше, ніж стояти просто так.

Один із працівників, трохи дивакуватий на вигляд, кивнув, погоджуючись. Товариш штовхнув його під ребра.

— Хоча, — не відступався прибулець, — мабуть ви, дівчатка, і не знаєте, що таке праця.

Знову ніякої відповіді. Але цього разу принаймні роти у чоловіків роззявилися від приголомшення.

— Так, інакше про вас, тендітних цяць, і не скажеш, — підморгнув Батлер. — Хоча, на пустому місці й вас би чоловіками вважали. Але за сучасними стандартами ви просто юрба ляльок у спідницях.

— Ар-р-р-р-р, — проричав один із робітників. Це все, на що він спромігся.

Батлер підняв брови:

— Ар? Як романтично. Чудова комбінація. Твоя матуся пишалася б тобою.

Незнайомець перетнув межи дозволеного. Згадав матір докера. Тепер нічого його не врятує, навіть той факт, що він чувак недалекий. Хоча і має непоганий словниковий запас.

Чоловіки виплюнули цигарки і повільно розійшлися півколом. Шість проти одного. Шкода цих шістьох. Та Батлер іще не скінчив.

— Поки ми не перейшли до справи, пані, домовимося не шкрябати, не плювати і до мамусі не проситися.

Ці слова виявилися останньою краплиною. Чоловіки завили і разом кинулися на нахабу. Якби вони спочатку уважніше придивилися до свого супротивника, то помітили б, що він змінив позу так, щоб змістити центр ваги нижче. І ще вони б помітили, що руки, які він повитягував із кишень, були завбільшки з лопату. Але особливої уваги на Батлера ніхто не звернув, бо докери обмінювалися поглядами з товаришами, аби переконатися, що в бійці не залишаться без підтримки.

Для того щоб відволікти увагу, немає нічого кращого за перепалку. Добрячу. Жорстоку. Зовсім не в стилі Батлера. Він би волів перестріляти цих джентльменів зі своєї гвинтівки метрів так із п’ятисот. А якщо вже контакту ніяк не уникнути, то відправити їх на той світ кількома ударами в нервове сплетіння під шиєю — тихенько і чистенько. Але ж мета цієї бійки геть інша.

Батлер пішов на ще одне порушення своїх правил. Він кричав, немов демон, і застосовував най- примітивніші прийоми. Та, може, вони і були примітивними, але результат був непоганий. Монахи Шао Ліня, певне, змогли б зацінити окремі рухи, та докери не мали належної підготовки. Чесно кажучи, вони її зовсім не мали, ніякої.

Батлер замахнувся кулаком і вирубав першого супротивника. Двоє інших зіштовхнулися лобами, немов у дурному мультику. Четвертий, як не соромно за це було Батлерові, впав від звичайного удару ногою. Але найефектніші прийоми дворецький зберіг для останніх двох хлопців. Він упав на спину і відкотився, схопив їх за коміри брудних курток і жбурнув до дублінської гавані. Хлюпання води, скавчання. Бездоганно.

Із-поза контейнера сяйнуло світло двох ліхтариків. Як вони і думали, з’явилася Прикордонна Служба Безпеки. Батлер задоволено посміхнувся і зник за рогом. Коли офіцери почнуть розмахувати значками і ставити різні питання, його тут уже не буде. І не те щоб свідчення потерпілих могли його викрити. Хіба допоможуть фрази на кшталт: «Великий, як будинок»?

Коли Батлер повернувся до автомобіля, Артеміс уже виконав свою справу.

— Дуже добре, друже,-— похвалив він. — Хоча мені здається, що твій сенсей із бойових мистецтв не раз перевернувся в могилі. Штовхався ногами? Як ти міг?

Батлер прикусив язика і здав назад. Коли вони виїжджали з докової зони, дворецький не втримався і обернувся подивитися, якого безладу він завдав. Офіцери виловлювали бідолашних докерів із брудної води.

Чомусь Артемісу знадобилося відволікти увагу саме таким чином. Та Батлер розумів, що питання будуть недоречними. Його роботодавець нікому не звітуватиме, поки не вирішить, що настав час. А якщо Артеміс Фаул уважав, що час настав, то так воно і було.

Рут ледь вийшов із транспортера. За його часів було значно простіше. Хоча, якщо чесно, тоді було набагато гірше. В дні циліндрів і кийків не було ані полімерних ременів, ані потужних двигунів, ані зовнішніх камер.