Читати книгу - "Відьомські двері"

— Лизабето.

Здавалося, всі очі на його шкірі ніби спалахнули, всі змії засичали, всі чудовиська заворушились, усі пащі порозкривалися і заклацали зубами. Він пішов на неї — не як один чоловік, а як цілий натовп.

Він відчув, як неймовірний запас апельсинової шипучки стрімко тече його артеріями, як потоки коли і лимонаду у млоїстій злості пульсують у його ногах, у зап’ястях, у серці. Океани гірчиці, соусу, мільйони склянок напоїв, у яких він топив себе впродовж року — усе разом тепер закипіло, а лице прибрало кольору пропареної яловичини. А рожеві троянди на його руках видалися м’ясожерними квітами, які багато літ ховалися у вологих джунглях, а тепер, зголоднівши, вирвалися на волю, у нічне повітря.

Він охопив і притис її до себе, як могутній хижак притискає жертву, що пручається. Цей несамовитий жест пристрасті, швидкий і вимогливий, від її спротиву переріс у щось грубіше. Вона била і дряпала картинку на його грудях.

— Ти повинна любити мене, Лизабето.

— Пусти! — верещала вона. Вона била по картинці, що аж горіла під її кулаками. Вона шкребнула по ній нігтями.

— О, Лизабето, — сказав він, проводячи долонями по її руках.

— Я закричу, — сказала вона, зазирнувши йому в очі.

— Лизабето, — долоні наближались до її плечей і шиї. — Не йди.

— Рятуйте! — закричала вона.

З картинки на його грудях текла кров.

Він обхопив пальцями її шию і стиснув її.

Пронизливий крик каліопи нараз урвався.

Надворі зашелестіла трава. Почулося тупотіння ніг.

Містер Вільям Філіппус Фелпс відчинив двері і вийшов у ніч.

Вони чекали на нього: Скелет, Ліліпут, Надувна Куля, Йог, Електра,[24] Попай,[25] Хлопчик-тюлень. Виродки, що заждалися посеред ночі у сухій траві.

Він рушив до них. Він ішов і думав, що не може лишатись тут: ці люди нічого не зрозуміють, вони не звикли думати. Через те, що він не біг, а тільки повільно і приголомшено ступав між наметами, утримуючи рівновагу, виродки дали йому пройти між ними. Вони дивилися на нього, бо їхні погляди утримували його від утечі. Він ішов через темну галявину, і нічні метелики тріпотіли крилами перед його обличчям. Він не знав, куди йти, а просто повільно рухався, поки залишався на виду. Вони дивилися, як він віддаляється, а тоді усі разом посунули до занімілого трейлера і повільно відчинили навстіж двері…

Людина-картинка спокійно крокував висхлими лугами за містом.

— Він пішов туди! — донісся здалеку чийсь голос. Промені ліхтарів застрибали серед пагорбів. Замиготіли тьмаві постаті.

Містер Вільям Філіппус Фелпс помахав їм. Він утомився. Тепер він прагнув тільки, щоби його знайшли. Він більше не хотів утікати. Він помахав іще раз.

— Онде він! — ліхтарі розвернулися в його бік. — Хутчіше! Упіймаємо покидька!

Коли настав час, Людина-картинка знову побіг. Він намагався рухатись повільно і двічі навмисне впав. Озирнувшись назад, він побачив у руках переслідувачів кілки для наметів.

Він біг до ліхтаря на далекому перехресті, де, здавалося, зібралася вся літня ніч: крутилися каруселі світлячків, цвіркуни виспівували пісень нічному світові — усіх вабив до себе цей самотній, завислий у високості ліхтар. Людина-картинка теж біг туди, а інші наступали йому на п’яти.

Коли він досяг ліхтаря, пробіг кілька ярдів під ним і далі у темряву, йому вже не треба було озиратися. Попереду на дорозі просто перед ним виникли силуети із кілками для наметів, а тоді він побачив, як ті кілки здійнялися люто вгору, і вгору, а тоді нараз опустилися вниз!

Минула хвилина.

У ярах співали цвіркуни. Виродки стояли над розпростертим на землі Людиною-картинкою, тримаючи в опущених руках свої кілки.

Потім вони перевернули його. З його рота полилася кров.

Вони зірвали пластир зі спини. Одну нескінченну мить вони роздивлялися щойно явлену картинку. Хтось щось прошепотів. Хтось тихо вилаявся. Скелет відсахнувся і подався геть. А тоді його знудило. Один за одним виродки із тремтячими губами відходили і зникали, залишивши Людину-картинку на безлюдній дорозі; з його рота текла кров.

У тьмавому світлі ліхтаря жива картинка проглядалася дуже чітко.

На ній натовп виродків схилився над помираючим товстуном на безлюдній темній дорозі і розглядав картинку на його спині, на якій натовп виродків схилився над помираючим товстуном на…

Мрець

— Бачиш того чолов’ягу? — сказала місіс Рібмолл, киваючи через дорогу. — Того, котрий зіперся на бочку перед закладом містера Дженкінса? Це Дивак Мартін.

Дивак Мартін.

— Це він говорить усім, що помер? — голосно спитав Артур.

Місіс Рібмолл кивнула.

— Скажений, наче ондатра, що летить у вирій. Стверджує, що загинув під час повені, і бідкається, що йому ніхто не вірить.

— Я кожного дня бачу, як він там стирчить, — репетував Артур.

— Так, аякже, він сидить там і зирить у нікуди. Я завжди казала, що за ним тюрма плаче, саме там йому і місце.

Артур скривив Дивакові обличчя:

— Бееее!

— Пусте. Він тебе навіть не помічає. Ніколи не бачила такого дикуна. Нічим йому не вгодиш, — вона сіпнула Артура за руку. — Ходімо, синку, треба зайти до крамниці.

Вони проминули перукарню і попрошкували вулицею далі. У вікні перукарні лишився стояти містер Сімпсон, котрий клацав блакитними ножицями і жував гумку, що давно втратила смак. Він замислено косився крізь обсиджене мухами скло на чоловіка, котрий сидів на бочці з-під смоли.

— Я так гадаю, що найкраще, що міг би зробити Дивак Мартін, — це одружитися, — промовив він. Його очі лукаво блиснули. Він глянув через плече на манікюрницю, міс Велдон, котра саме чистила та полірувала занедбані нігті фермера на ймення Ґілпатрік. Міс Велдон не підняла голови. Вона чула такі слова надто часто. З неї завжди глузували через Дивака Мартіна.

Містер Сімпсон відступив від вікна і знов узявся за сухе Ґілпатрікове волосся. Фермер тихенько загиготів.

— Що ж за жінка піде за Дивака? Мені інколи здається, що він справді мертвий. Від нього страшенно тхне.

Міс Велдон звела погляд на обличчя Ґілпатріка і різонула його одним зі своїх маленьких скальпелів по пальцю.

— Тудить його бабцю! Дивися, що робиш, жінко!

Міс Велдон підвела кругленьке біле личко і глянула на фермера сумирним поглядом блакитних очей. Волосся її було мишасто-коричневим; вона не користувалася макіяжем і зазвичай мовчала.

Містер Сімпсон заґелґотів і блакитними сталевими ножицями скубнув Ґілпатрікове волосся.

— Гоп-гоп-гоп-гоп, — отак він сміявся. — Міс Велдон знає, що робить, Ґілпатріку. Будь обережнішим. Минулого Різдва міс Велдон подарувала Диваку Мартіну пляшку одеколону. Це перебило його запах.

Міс Велдон відклала інструменти.

— Перепрошую, міс Велдон, — вибачився містер Сімпсон. — Я більше не буду.

Вона неохоче взяла інструменти