Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

Свідомість повертається якось в’яло. Ніяк не можу зрозуміти, чому так болить голова. Розплющую очі та розумію, що сиджу за кермом автомобіля. Мої руки прив’язані до керма, а сам автомобіль стоїть над прірвою. Я бачу річку внизу і скелі… Розумію, що ось-ось полечу донизу, і такий страх накриває, що дихати важко. 

— Допоможіть! — кричу щосили й пробую вирвати свої кінцівки. Нічого не виходить, а автомобіль ще більше схиляється над прірвою. Завмираю і навіть не дихаю, тому що будь-який рух може призвести до поганого фіналу. 

Краєм ока помічаю якісь рухи позаду автомобіля. Дивлюсь у дзеркало заднього виду і розумію, що це ті самі люди мого батька. Вони про щось говорять, а тоді роблять те, що повністю вибиває з мене дух. 

Штовхають мій Porsche до прірви!

— Ні! Не треба! Будь ласка, не робіть цього! — кричу щосили та плачу так, що сльозами давлюсь. Починаю надривно кашляти, а коли автомобіль ще більше схиляється і передніми колесами висить над прірвою, розумію, що це все, кінець. 

Сильно заплющую очі, тому що не хочу бачити власну смерть. Зціплюю зуби та рахую секунди до того моменту, коли автомобіль полетить вниз. 

Дорахувавши до десяти, розумію, що все ще жива, і це дуже дивно. Розплющую очі, і саме в цей момент двері відчиняються і я бачу… Спартака!

— Я встиг? — усміхається, але погляд залишається серйозним. 

— Допоможи, — схлипую, і він дістає з кишені ножа та роздирає скотч, яким мої руки були обмотані до керма. 

— А тепер дуже повільно, принцесо, — подає мені руку, і, коли різко нахиляюсь до нього, автомобіль ще просувається вперед. — Я допоможу. Обіцяю. 

Не знаю чому, та я вірю йому. Або ж просто дуже хочу жити та хапаюся за останню волосину, що тримає мене в цьому світі. 

Ще трішки сунусь до виходу, і в момент, коли машина таки сунеться у прірву, Спартак сильно хапає мою руку і тягне на себе. Все відбувається за лічені секунди. Він таки встигає мене висмикнути, а мій автомобіль зі страшним скреготом б'ється об скелі. 

Я падаю просто в обійми Спартака і вже через частку секунди лежу у нього на грудях. Не можу повірити, що він мене таки врятував, а коли чую дуже сильний вибух, здригаюся всім тілом. 

Різко сідаю і дивлюсь вниз, де горить моя машина. Мій тато хотів, щоб я була всередині й загинула таким чином. Дуже жорстоко і підло. Хіба так можна? 

— Пішли, принцесо, — Спартак піднімається на ноги, струшує зі штанів траву та землю, а тоді подає мені руку. 

Не задумуючись, приймаю її і, піднявшись на ноги, відчуваю, як тіло веде вбік. 

— Спіймав! — хмикає Спартак, підхопивши мене на руки. — Повертаємось назад? 

Я нічого не відповідаю, а він і не чекає на мою відповідь. Несе до автомобіля, і тільки зараз помічаю тіла тих людей, що штовхали мою машину в прірву. 

— Приберіть тут! — віддає наказ своїм людям і саджає мене за заднє сидіння автомобіля. — Дарма ти втекла, принцесо. А я-то сподівався, що розуму у тебе більше. 

— Що ти маєш на увазі? Ти знав, що я втечу? — дивуюсь.

— Дамір поставив на те, що втечеш, а я до останнього сподівався, що ні. Щоб ти знала, я програв йому шалено дорогий коньяк! 

— Пробач, — у мене в голові не вкладається те, що я зараз чую. Який спір? Який коньяк? Я мало не померла хвилину тому! 

— Пробачаю, — хмикає і зачиняє двері. Сідає поруч з водієм, і ми залишаємо це місце. Я бачу, що інший автомобіль все ще там, швидше за все, ті хлопці збираються забрати звідти тіла людей мого батька. 

Мене досі трусить, а картинка тієї прірви перед очима. Я не знаю, що це за план такий у мого батька, але краще б він вбив мене ще тоді, у клубі, кулею, аніж тепер доводив до того, щоб я живцем згоріла у подарованій ним же машині. 

— Ми повертаємось, — голос Спартака виводить мене з роздумів, і я розумію, що розмовляє він з Даміром. — В нормі. Злякалася. Я встиг вчасно. 

Спартак закінчує виклик, а я розглядаю його потилицю і боюсь що-небудь сказати. Впевнена, Дамір не погладить мене по голові за те, що втекла. Але чи варто мені його боятися після того, що пережила? Невже він віддав наказ врятувати мене лише для того, щоб сам міг з мене знущатися? 

Я не вірю в це… Не хочу вірити… 

Але чим ближче автомобіль наближається до маєтку, тим сильніше б'ється моє серце. Я не знаю, чого чекати далі, і ця невідомість практично як смерть. Одна темрява попереду.

Тільки-но автомобіль зупиняється на території маєтку, ворота за моєю спиною зачиняються і повертається відчуття, що я знову в клітці. Та хай там як, я маю врахувати те, що тут мене ніхто не вбиває. Знущаються — так, але не посягають на моє життя. 

— Виходь, принцесо! — Спартак відчиняє для мене двері й навіть руку свою подає. Приймаю її, не задумуючись, тому що відчуваю щось хороше від цього чоловіка. Не можу сказати, що він святий, але порятунок мого життя —  це не будь-що. 

Дивлюсь на будинок, який став моєю в’язницею, і прямую за Спартаком до входу. Навіть не сумніваюся, що Дамір вже чекає на нас. Якби у нього було сумління, він дав би мені можливість прийти до тями, але про що я кажу? Цей чоловік не вміє співчувати та співпереживати.