Читати книгу - "Подружжя мимоволі, Олена Гуйда"

Тайраш

– Завтра занесу звіт, – невдоволено пробурмотів помічник начальника таємного розшуку талір Майлор Ірнашнаель – напівдроу напівлюдина. – І принесла тебе нелегка! Тебе всі у відпустку списали тижнів на два. І взагалі… Я збирався відіспатися сьогодні.

Майлор сунув папку під руку і зморщив свій тонкий темноельфійський ніс. Розкосі очі, кольору розплавленого золота, дивилися на начальство з виразом всесвітнього страждання, а й без того тонке обличчя витяглося ще більше. Загалом, дроу всіма силами тиснув на жалість. Безрезультатно, треба сказати.

– Тобі шкідливо багато спати у робочий час! Пропустиш усе найцікавіше, – процідив Раш.

– Це що? Вбивство орка у провулку за Гральним будинком «Золотий туз»? – потряс папкою в повітрі Майл і відкинув на спину довге біле волосся, зав'язане у хвіст. – Ти мене вибач, звичайно, але в мене зовсім немає бажання длубатися в... ну ти зрозумів. І взагалі, маю побачення.

– Почекає твоє побачення, – чомусь розлютившись від однієї згадки про наявність особистого життя в когось, рикнув Раш. – А розслідування не зачекає.

– Впоралися б і гончаки, – уже не так упевнено зауважив Майл. – У них нюх…

– А в тебе досвід. І помовчи вже. У мене і без тебе настрій когось четвертувати!

Майл знову засунув папку під руку і сів на підлокітник крісла для відвідувачів.

– Я потім пошкодую, що питав взагалі, але… Що сталося?

Тайраш підняв важкий погляд на Майла, але скривився і відповів питанням на запитання:

– А що, схоже, щось трапилося?

– Ні що ти! – Відмахнувся напівдроу. – Усі молодята ходять із таким настроєм, наче в павуковій ямі ночували. Хоча ні. У павуковій ямі не так уже й погано.

– Тебе це не стосується, – коротко відрубав Тайраш, припиняючи подальші розмови помічника, і відкинувся на спинку крісла, зчепивши пальці в замок. – Щось ще?

Дроу чарівно посміхнувся, ні краплі не образившись на знервованість свого начальства, і знову закопошився в паперах.

– Обікрали склад у Портовому кварталі, – висмикнувши з однієї з папок черговий папірець, прозвітував темний ельф. – Нині вночі. Обікрали чомусь один відсік.

– Це що за новини?

– Загалом це нічого такого особливого. Там же щодня замки зривають. Особливо зараз, коли починають прибувати в Імперію мало не з усього світу торговці. Крадіжки будуть по сім разів на день. І заяви теж нестимуть.

– Вкрали що? – Запитав Тайраш. – Не просто так нам цю справу прислали!

– Звісно, ​​не просто! Ніхто не хоче працювати в цій імперії. Тому ти та я…

– Майл!

– Дивлюся я… – пробурчав талір Ірнашнаель. – Вкрали… Фамільні коштовності та родовий артефакт будинку Вайррайр. Тільки не кажи мені, що це та літня пустельна дракониця? Неприємна така! – Раш недвозначно підняв брову, через що Майлор важко зітхнув, розуміючи, що справа обіцяє бути незабутньою. – Схоже, людські чи світлоельфійські маги.

– Або темноельфійські! – Додав Раш.

– Це навряд чи. Вартових приспали, а знаючи моїх родичів, таких помилок би ніхто не припустився. Швидше дракон.

– Виключено. Родовий артефакт, що не належить його роду, дракон може взяти лише за згодою власника. Навіть вигнані не торкнуться чужого…

Раш скривився, згадавши, що його родовий артефакт зараз зовсім не там, де йому належало бути. І це доводило його до сказу.

– Ну, тоді залишаються телепні з Вічного лісу та люди. – Знизав плечима напівдроу. – Маги. І не останні, раз зламали драконячий захист та замки… Слухай, а куди їх там відправляли?! І головне, навіщо?

– Ось і займешся цим, – відчуваючи гострий напад агресії при згадці родових артефактів, скомандував Раш. – А орка віддай гончакам.

– Буде зроблено! – Мляво побрів до дверей Майл. – Не сиділося тобі десь на островах з молодою дружиною. Заробили б маленького.

– Іди працюй! – гаркнув Тайраш так, що задзвеніли шибки у віконних рамах.

І напівдроу, шмигнув за двері, різко забувши, що взагалі збирався говорити.

Раш підвівся з місця, відійшов до вікна, намагаючись узяти себе в руки. Ну хоч спробувати.

Виходило погано. Вчорашній прийом, батьківський заповіт та подарунок повелителя не давали заснути всю ніч і знатно псували настрій із самого ранку. І зараз він не міг зосередитися на справах, а весь час думки звертали до розслідування, яке занапастило батька.

Тайраш задумливо побарабанив пальцями по підвіконню, намагаючись зібратися з думками.

Що це все означало? Як батько міг заповідати родовий артефакт дому Хеймар – невідомій дівчині? Навіщо? Чи він знав, що сина одружують саме на дракониці Бейрін? Це навряд чи. Звідки йому було знати?

Тут щось інше! Чому Ренгаль не захотів уникати її?! І хто насправді ця козулька, що намагається здатись святою невинністю? Чи може так бути, що батьків напарник розділив таємницю того, що трапилося в Сірих землях з дочкою? Навряд чи…

Відповідь потрібно шукати у записах батька. Але поки що Тайраш і половини не міг розгадати. Здебільшого від того, що у зошиту не вистачало половини аркушів. А те, що було, більше плутало, ніж допомагало докопатися до правди.