Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

Рут підвела голову й зустрілася поглядом із пасажиркою, яка сиділа навпроти. І їй раптом здалося, що та певним чином прочитала її думки. Вона побачила в тих сірих очах розуміння і – так – співчуття.

Це було лише швидкоплинне враження. За мить обличчя обох дам набули пристойного, безпристрасного виразу. Місіс Кеттерінґ взяла журнал, а Кетрін Ґрей дивилась у вікно на, схоже, нескінченну низку нудних вуличок і приміських будинків.

Рут виявила, що їй дедалі важче втримувати увагу на друкованій сторінці перед очима. Душу мимоволі терзали тисяча поганих передчуттів. Якою ж дурепою вона була! Та й тепер не порозумнішала! Як і всі холоднокровні, самостійні люди, американка якщо вже втрачала контроль над собою, то повністю. Тепер запізно… А може, ще ні? Щоб поговорити з кимось і попросити поради?.. Раніше в неї жодного разу не виникало такого бажання: вона зневажливо відкинула б саму думку жити будь-чиєю головою, окрім власної. Але от зараз – та що ж це з нею таке? Паніка. Так, краще й не скажеш – паніка. Вона, Рут Кеттерінґ, була цілком і повністю охоплена справжнісінькою панікою.

Американка крадькома кинула погляд на фігуру навпроти. От якби мати серед знайомих когось на кшталт неї – таку ось милу, врівноважену, співчутливу особу. З людьми її типу легко бесідувати. Але ж не можна, звісна річ, довіритися незнайомці. Рут злегка посміхнулася сама собі від такої ідеї. І знову взялася за журнал. Бо й справді: треба опанувати себе. Вона ж бо, зрештою, вже все обдумала. Й ухвалила таке рішення з власної волі. Бо скільки того щастя бачила вона у своєму житті? І подумки сказала собі, щоб притлумити тривогу: «Чом би мені й не побути щасливою? Ніхто ніколи ні про що не дізнається».

Здавалося, пройшло всього нічого часу, а вони вже дісталися Дувра. Рут добре переносила хитавицю, але не любила холоду, тож радо заховалася від нього у приватній каюті, яку замовила телеграфом. Хоч місіс Кеттерінґ і не зізналася б у цьому, вона була по-своєму марновірна: належала до тих людей, що полюбляють збіги. Висадившись у Кале і влаштувавшись зі своєю служницею в купе на двох «Блакитного потяга», Рут пройшла у вагон-ресторан. І там із неабияким подивом виявила, що за одним столиком з нею, навпроти, сидить її візаві з пульмана. Вуста обох жінок торкнула ледь помітна усмішка.

– Це ж треба – от так збіг, – мовила місіс Кеттерінґ.

– Я теж такої думки, – відказала Кетрін, – хоча зазвичай саме так і буває.

Стюард кулею метнувся до них із тією дивовижною швидкістю, якою завжди славилася «Compagnie internationale des wagon-lits»,[19] і подав кожній тарілку супу. А доки перше змінив омлет, жінки вже по-дружньому гомоніли.

– Опинитися на сонечку буде божественно, – замріяно зітхнула Рут.

– Не маю сумніву, що це чудове відчуття.

– Ви добре знаєте Рив’єру?

– Ні, це моя перша поїздка.

– Подумати лишень!

– А ви, підозрюю, катаєтеся щороку?

– Практично. Бо січень і лютий у Лондоні – просто жахливі.

– А я завжди жила в сільській місцевості. І там ці місяці також не надто надихають. Здебільшого непролазна багнюка.

– І що ж вас раптом спонукало податися в мандри?

– Гроші, – зізналася Кетрін. – Я десять років пробула платною компаньйонкою, якій ставало власних коштів, аби купити собі міцні черевики для тамтешніх доріг. Але тепер успадкувала, як на мене, цілий статок – хоч вам ця сума, певне, здасться дріб’язком.

– А от цікаво, чому ви це додали? Ну що для мене ваші гроші – дріб’язок?

Міс Ґрей розсміялася.

– Насправді я й сама не знаю. Гадаю, наші враження про інших формуються несвідомо. Про себе я зарахувала вас до найбагатших людей світу. Просто склалося таке враження. Припускаю, що воно помилкове.

– Ні, – відказала Рут, – ви не помилилися. – І раптом стала дуже серйозною. – А не могли б ви сказати, які ще враження про мене у вас склалися?

– Я…

Але Рут напирала, не зважаючи на збентеження співрозмовниці.

– Ох, будь ласка, облиште умовності. Мені хочеться знати. Коли ми від’їхали з Вікторії, я поглянула на вас через стіл, і в мене виникло таке відчуття, наче ви… ну, зрозуміли, що коїлося в моїй голові.

– Запевняю вас, я не вмію читати думок, – посміхнулася Кетрін.

– Ні, але прошу, скажіть: яке у вас склалось уявлення?

Її завзяття було таким гарячим і щирим, що співрозмовниця нарешті здалася.

– Гаразд, скажу, коли хочете, але не сприйміть мої слова як зухвальство. Мені уявилося, що ви дуже чимось засмучені, і стало вас шкода.

– Ви маєте рацію, абсолютно. Я потрапила в жахливу халепу. І я… хотіла б, якщо дозволите, розповісти вам трішки про неї.

«Ой, леле! – подумки мовила до себе Кетрін. – Цей світ усюди здається напрочуд одноманітним! У Сент-Мері-Мід я була вільними вухами, а тепер і тут та сама історія, хоча я зовсім не палаю бажанням слухати про чужі негаразди!»

І ввічливо відповіла:

– Прошу вас, розкажіть.

Вони саме закінчували ланч. Рут залпом осушила свою каву, підвелася з місця й, зовсім не зважаючи на те, що Кетрін іще й разу не сьорбнула зі своєї чашечки, промовила:

– Ходімо до мого купе.

Те, власне, виявилося двома одномісними, які сполучалися через внутрішні двері. У другому, надзвичайно прямо тримаючи спину, сиділа на своїй полиці худорлява служниця, яку Кетрін помітила ще на вокзалі Вікторія, і тримала місткий футляр із багряного сап’яну з ініціалами на кришці – «Р. В. К.». Зачинивши двері в іншу половину, місіс Кеттерінґ опустилася на сидіння, а Кетрін примостилася коло неї.

– Я потрапила у складну ситуацію і не знаю, як мені бути. Існує чоловік, до якого я небайдужа – по-справжньому небайдужа. Ми мали почуття одне до одного ще в юності, проте нас тоді украй несправедливо й грубо розлучили. Але тепер ми знову зійшлися.

– Так-так?

– І я… їду на побачення з ним. Ох! Вам це, певно, уявляється несусвітною ганьбою, але ж ви не знаєте всіх обставин. Мій чоловік – неможливий тип, який поводиться зі мною безчесно.

– Так, – знову видобула Кетрін.

– Але я почуваюся аж так паскудно через те, що обманула свого батька – це він проводжав мене сьогодні з Вікторії. Тато воліє, щоб я подала на розлучення, але, звісно ж, і гадки не має…