Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона, Аманді Хоуп"

Разом ми розпалили багаття, притягли води та поставили кип'ятитися. У воду я кинула знайдені в лісі пару пучків ромашки та м'яти, вони подіють заспокійливо і знімуть запалення. Зовсім ще молоді, не цвіли, але через брак кращого і це зійде. А молоденьке листя подорожника, виявлене поруч із галявиною, розім'яла в кашку, їх можна буде після обробки прикласти до ран, як кровоспинне.

Поки ми займалися своїми справами, воїни, що залишилися цілими, упорядковували галявину. Вони знесли кудись трупи, я намагалася не дивитися, і так до горла щоразу підкочувала нудота, варто було лише потягнути носом і вловити найогидніший, нудотно солодкий запах у світі, запах крові.

Щоб проводити операції, мені потрібна якась, а хоча б слабка анестезія. Знайти б опіумний мак чи кущик конопель, щоб використовувати як наркоз, але крім свіжих пагонів м'яти та подорожника нічого не виявила. Що може рости цієї весняної пори року? Ромашка, як антисептик, а м'ята діють заспокійливо, і не занурять пацієнта у потрібний наркотичний сон.

У фільмах з цією метою вживали спиртне, але тут я жодного разу не бачила, щоб хтось пив.

Довелося знову звернутися до Стир за допомогою. Він швидко збагнув, що мені потрібно і наступної хвилини притягнув якусь деревяху. Я здивовано на неї подивилася. По голові бити нею, щоб одрубалися? У такому разі важче щось треба.

Тоді він продемонстрував, як її використовувати. Хворому просто сунули її в рота, щоб міг затиснути зубами і терпіти біль. І як за таких умов працювати?

Але я все ж таки професіонал, тому зібравшись з силами, попросила перенести самого важко пораненого на світле місце, дала йому випити ромашкового чаю, щойно виготовленого. А в розчин опустила нитку. Голку прожарила на вогні.

Тільки встигла промовити: «Ну, приступимо!», як мене перервали. Принц несподівано наказав перемістити всіх поранених до себе в намет. Не чекала від нього такого благородного жесту.

У цей момент Дракон різко обернувся і впіймав мій скептичний погляд, спрямований на його персону і його очі недобре звузилися.

«Мама дорога! Бракувало, щоб він здогадався про мої згубні думки на його рахунок »- я взялася перебирати приготовлені для пов'язок ганчірки, вдаючи, що дуже зайнята.

Коли останнього пацієнта переправили, я перебралась слідом. Мені потрібен був помічник і Стир мовчки пішов за мною. Подальше перетворилося на продовження кошмару.

Починали ми з того, що напували поранених отриманим настоєм, потім сунувши їм у рот «анестезію» у вигляді дерева, промивали рани. І тільки після всіх приготувань я бралася за операцію. Це виявилося настільки важкою справою без належних інструментів, і підготовки, що у перервах мене можна було відкачувати.

Внутрішні органи, як і передбачала, ні в кого не постраждали. Все-таки їх дивна броня була досить міцною, хоч і напрочуд легкою. Що за матеріал зрозуміти неможливо, тому поставилася до цього як ще до однієї особливості дивного світу. Я ж не можу знати, які у них розвинені технології, а може ця броня суцільно з магії.

Бій, що здавався мені нескінченним, тривав пару годин, а ось моя хірургічна діяльність весь день, що залишився.

Оце практика в мене! Такої в жодного мого одногрупника точно не буде. Тільки толку від неї ніякого. Чого я навчуся за таких умов? Швейну справу по живій плоті освою? Звучить навіть моторошно. Але все ж таки це краще, ніж залишити відкриті зяючі рани. Уявляю, які після цього залишаються шрами, а то й інвалідність на все життя.

Всім пораненим за день допомогти не зуміла, непомітно настали сутінки, і я змушена була припинити лікувальний процес. Одне втішало, воїнів, які потребували операції, залишилося не так багато і все з легким пораненнями, тяжких я встигла всіх зашити. Завтра з самого світанку продовжу, а зараз – спати!

Виповзла з задушливого намету ледве жива, вдихнувши на повні груди свіже повітря, з полегшенням стягнула шапку і витерла нею все мокре від поту обличчя. Очі злипалися, тому я не відразу вловила напругу, що раптом виникла. Повітря навколо ніби завмерло, ставши концентрованим. Сонно озирнулася і в ту ж мить прокинулася від переляку.

На мене дивилися всі воїни з дивними виразами на обличчях, наче бачили вперше.

«Що відбувається?» - серце зійшло кудись у п'яти. Мене огорнув жах, коли зрозуміла в чому справа. Інстинктивно доторкнулася до волосся, що розсипалося по плечах.

Позадкувала в намет, приклавши руки до грудей у ​​захисному жесті.

«Мамочки! Що я наробила!»

А до мене вже наближався широким кроком чоловік у чорному. Як засуджена чекала на свою долю, майже не дихаючи.

Різким рухом він вихопив шапку з моїх ослаблих рук і прогарчав у обличчя:

- Ти хто?

17.02

Я намагалася відповісти, але не змогла вимовити жодного звуку, лише відкривала і закривала рота, як викинута на берег риба, з витріщеними від страху очима.

Цей ірод схопив мене за плечі і струснув добре так, що навіть зуби клацнули, але я все одно мовчала.

- Ти зовсім залякав дівчинку! - проговорив несподівано поруч командир загону, який досі ніколи не втручався. – Залиш її сьогодні. Завтра розпитаєш. Бачиш, ледве тримається на ногах.

- На завтра вона встигне вигадати відповіді на мої запитання, - зло процідив Дракон і додав, взявши мене боляче за підборіддя:

- Ти мені скажеш зараз чи до завтра не доживеш, - і в його очах було стільки льоду, що я повірила відразу і безумовно.

- Я не пам'ятаю, - прохрипіла нещасно, і тут мене прорвало, мабуть, поріг страху переступила і тепер стало прикро, що мене трясли як грушу, а я, між іншим, життя рятувала його воїнам.

- Я не знаю хто я! - прокричала йому в обличчя. - Я йшла дорогою, а ваші воїни мене схопили.

Далі що казати я не придумала, тому замовкла.

- Це правда! - вкотре став на мій захист Стир. - Я багато розмовляв з ним... з нею. Вона навіть не пам'ятає свого імені.

- Не пам'ятає чи приховує? - протягнув зловісно Дракон.