Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

ми більш-менш контролювали вас. Чесно кажучи, вся ця операція з іконою, а її я навмисно вивчив дуже докладно, мене вразила. Я остаточно переконався, що маю справу з надзвичайно талановитою людиною, майже генієм. Тому я хотів не спускати з вас очей, коли ви знову опинилися на фронті. У вашому батальйоні були наші люди, але той п’яниця та еротоман Ліпський не пускав їх до себе у бліндаж, і про що ви там балакали, нам невідомо. Потім, незважаючи на наш наказ, вас викликали до штабу армії. Ці армійські генерали зневажають контррозвідку. У вас було якесь секретне завдання, подробиць я не знаю, але так розумію, що ви знову продемонстрували себе з найкращого боку. Вже після відставки Сіверса ми спробували його допитати, але він вилаяв нас і заявив, що ми не варті й волосини з вашої голови, і нічого про вас він не скаже. Ви вмієте вразити людей, Іване Карповичу.

— Пан генерал — дуже поважна людина... — почав я, і вкотре мене перервали.

— Ви повернулися поранений. Вас знову відправили до Криму. Груні вже не було поруч, і ви зробили все, щоб вона не з’явилася. Почали ходити до будинків розпусти, спати з відпочивальницями та медсестрами, всіляко демонструвати, що пірнули у блуд. Наші агенти переказували нам ваші розмови про те, що людина, коли побачить смерть близько, потім уже не може зупинитися на одній жінці, а хоче нових і нових стрибків у гречку. Ви затіяли все це, Іване Карповичу, щоб віддалити від себе Груню, так само, як раніше віддалили Єлизавету Павлівну, і це знову не викликало підозр!

— Слабка людина, ваша благородь, слабка! — зітхнув я.

— Авжеж, слабка. З ким не буває. Моє начальство дуже добре вас зрозуміло і з великим задоволенням читало доповіді про ваші походеньки. Але ж вони не бачили головного! Того, що ми залишилися без козирів! Зовсім! Ну, хіба що окрім прямої загрози вашому життю. Але це був досить хиткий козир! А тут іще моє керівництво вирішило заробити. Цей вискочка Піменов, товариш Распутіна, який щедро платив за наше прикриття, схотів собі за охоронця саме вас. Це теж цікава історія, так, Іване Карповичу? Він же був хворий на голову, цей Піменов! Таке витворяти і запросити собі в охоронці найкращого сищика імперії! — Форсов жадібно зазирнув мені в очі. Я знизав плечима, зітхнув, визнаючи свою дурість перед очима начальства.

— Він був гравець, він любив ризик. Його забавляла ця ситуація, коли ви, найкращий сищик імперії, служили йому, забезпечували охорону, а він убивав жінок.

— Що? Яких жінок? — здивувався я.

— Вірю, що ви довго ні про що не здогадувалися, Іване Карповичу. Ось чому я зрозумів, що ви все-таки не бог, а людина. Ви маєте слабкості і можете помилятися. Ви не помічали, як Піменов, цей Чорний, якого боялися геть усі, присилав вам дівок і пильно стежив за тим, чи сподобалися вони вам. Якщо сподобалися, то вони були приречені до жахливої загибелі.

— Не може бути! — скрикнув я.

— Може. Ось. Фотографії жертв. — Він показав мені кілька карточок, на яких були розпанахані і скривавлені жіночі тіла.

— Жах який! Ви знали про це і мовчали? — спитав я.

— Ну звісно ж, знали, Іване Карповичу. Мені відомо, що ви зневажливо ставитеся до поліції. Здебільшого справедливо, але там не всі повні дурні. До того ж Піменов не дуже ховався, головне для нього була гра з вами, щоб ви ні про що не здогадалися. А що там робить поліція, його не хвилювало, бо поліція була у нього в руках.

— Але ви ж кажете, що він вбивав жінок!

— Яких жінок? Хористок, модисток, артисток, проституток. Він не чіпав жінок із поважних родин, він вбивав лише сміття, за яке ніхто не став би піднімати бучу проти одного з найбільших армійських постачальників. Убивав і водночас насолоджувався грою з вами. Він же реально ризикував, ходив по лезу ножа, і це п’янило його. А ви нічого не бачили. Я вже подумав, що Іван Карпович постарів і заслаб. Не той уже Іван Карпович, не найкращий сищик імперії. Та потім я мусив змінити своє ставлення. Бо виявилося, що ви не бачили витівок Піменова і через те, що були зайняті своєю грою. Ви вирішили не зупинятися і повністю вивести з-під удару своїх жінок. І от Єлизавета Павлівна з Монікою та кухаркою зачиняють хутір і вирушають відпочити на Кавказькі мінеральні води. Наші люди вже чекають їх, але вони там так і не з’являються. Вони навіть не сідали у потяг! Вони зникли дорогою! Ми піднімаємо всю нашу агентуру, шукаємо жінку, малу дівчинку і карлицю, набір досить рідкісний. Їх бачили спочатку в Москві, потім у Вологді. Навряд чи вони вирушили мандрувати на оленях; скоріше за все, вони приїхали до Архангельська. Паспортів для виїзду за кордон у них не було. І отримати їх вони не могли, бо Міністерство внутрішніх справ завчасно попередили. Але якимось чином усім трьом вдалося виїхати з Архангельська. Ми обшукали все місто, сховатися вони не могли. Скоріше за все виїхали на одному з численних пароплавів, думаю, що англійських. І от що цікаво, за два місяці до того в Архангельську були ви.

— Я супроводжував Піменова, — кивнув я.

— Супроводжували, авжеж. І ось саме тоді ви зняли з рахунку в банку чотири тисячі рублів.

— Я програвся у карти. Грав у готелі «Восьминіг», мене там...

— Вас там бачили, так, справді! Але от що цікаво, свідки сказали, що програлися ви англійцю. Старпому з пароплава «Лівія». Тоді він відплив, а потім, за два місяці, повернувся до Архангельська. І відплив у той самий день, коли туди мусили прибути Єлизавета Павлівна з вашими донькою та кухаркою. Чи не дивний збіг обставин?

— Я більше не граю у карти, ваша благородь!

— Це була прекрасна операція! Як і те, що Єлизавета Павлівна віддала хутір в оренду на десять років, отримавши гроші вперед.

— Віддала! Мій хутір! — Я закрутив головою.

— На перший час їм вистачить грошей. Куди вони попливли? До Англії? Чи зупиняться десь у Норвегії? А може, далі на південь, до Іспанії? Чи до Італії? Мати вашої доньки звідти ж! Хоча ні, ви б не стали ризикувати. Бо ми ж змогли б знайти адресу того італійця, якому спочатку ви, а потім Єлизавета Павлівна писали листи