Читати книгу - "Бляшаний барабан"

й своїх дітей, запідозрив, що воші вкинулися в усю його сім'ю, понавимінював за штучний мед цілі пакунки різноманітних дезінфекційних засобів та вівсяних пластівців і заходився що Божого дня дезінфікувати самого себе, свою сім'ю, Куртика, Марію, мене й моє ложе. Він натирав нас, оббрискував і обсипав. А поки він бризкав, посипав і натирав, моя лихоманка розквітала, словам його не було стриму, і я довідувався про повні товарні ваґони карболки, хлорки й лізолу, які він розбризкував, розсипав і розливав, коли був іще дезінфікатором у таборі Треблінка й щодня о другій годині оббризкував лізолом у таборі всі дороги, бараки, душові, печі в крематорію, вузли з одягом, тих, котрі ще чекали, щоб прийняти душ, і тих, котрі вже лежали, прийнявши душ, і все, що виходило з печей, і все, що хотіло потрапити до печей, — і отак він, дезінфікатор Маріуш Файнґольд, що Божого дня оббризкував усе розчиненим у воді лізолом. І пан Файнґольд перелічував мені імена, бо він знав усі імена, розповів про Білауера, який одного спекотного серпневого дня порадив дезінфекторові полити дороги в таборі Треблінка не лізолом, а гасом. Пан Файнґольд так і вчинив. А той Білауер мав при собі сірники. А старий Зев Курлянд із Єврейської бойової організації взяв з усіх клятву. А інженер Ґалєвський зламав двері на складі зі зброєю. А Білауер застрелив пана гауптштурмфюрера Кутнера. А Штульбах із Варинським — на Цізеніса. А інші — на травниківців. А ще інші завалили паркан і попадали разом з ним. Але унтершарфюрер Шьопке, який полюбляв усілякі жартики, коли вів людей у душові, — той стояв у табірних воротях і стріляв. Та це йому не помогло, бо на нього накинулися решта — Адек Каве, Мотель Левіт із Генохом Лерером, і Герш Ротблат теж, і Летек Заґіль, і Тозіас Баран зі своєю Деборою. А Лолек Беґельман кричав: «Нехай з нами йде і Файнґольд, поки не налетіли літаки». Але пан Файнґольд чекав іще на свою дружину Любу. А втім, вона вже й тоді не приходила, коли він кликав її. І вони підхопили його з одного боку й з другого, ліворуч — Якуб Гелєрнтер, праворуч — Мордехай Шварцбард. А попереду біг маленький доктор Атлас, який ще в таборі Треблінка, а згодом і в лісах під Вільно став запеклим лізольщиком і завше казав: «Лізол — це важливіше, ніж життя!» І пан Файнґольд міг лише підтвердити його слова, адже він оббризкував лізором мерців — не одного мерця, ні, а мерців, навіщо називати числа — кажу ж, лізолом він оббризкував мерців. І імена їхні він знав — стільки, що їх не переслухаєш, але мені, хто плавав у лізолі, питання про життя і смерті сотень тисяч було не таке важливе, як те, чи можна дезінфекційними засобами пана Файнґольда вчасно й достатньою мірою продезінфікувати життя, а якщо не життя, то хоча б смерть.

Але потім жар у мене минувся, і настав квітень. Згодом температура знов підскочила, знов закрутилася карусель, а пан Файнґольд поливав лізолом і мертвих, і живих. Потім температура знов упала, а квітень скінчився. На початку травня шия в мене покоротшала, груди поширшали й випнулась, отож я міг тепер, не опускаючи голови, потертися підборіддям об Оскарову ключицю. І знов трохи піднялася температура, а з нею — і трохи лізолу. Я тоді почув іще Маріїн шепіт, що ніби проплив у лізолі:

— Аби він лишень калікою не став! Аби лишень до горба не дійшло! Аби лишень рахітична голова не виросла!

Проте пан Файнґольд утішав Марію, розповідав їй про людей, яких знав і які, попри горб і рахітичну голову, в житті дечого досягли. Він навів приклад такого собі Романа Фрідріха, який виїхав зі своїм горбом до Аргентини, почав торгувати там швацькими машинками, справа його пішла дуже успішно, і він зажив слави.

Історія про горбатого Фрідріха та його успіхи хоч і не втішила Марію, однак у самого розповідача, пана Файнґольда, викликала такий захват, що він надумав змінити обличчя нашої бакалійної крамниці. У середині травня, невдовзі по війні, сортимент у крамниці оновився. З'явилися перші швацькі машинки й запасні частини до них, хоча продовольчі товари ще довгенько лишалися на полицях, допомагаючи полегшити перехід. Райські часи! Живими грішми майже ніхто не платив. Люди міняли, вимінювали й перемінювали далі геть усе — і штучний мед, і вівсяні пластівці, й останні пакуночки пекарського порошку доктора Еткера; цукор, борошно й маргарин оберталися на велосипеди, велосипеди й запасні частини до них — на електричні мотори, електричні мотори — на інструменти, інструменти — на хутряні товари, а хутровину пан Файнґольд якимись чарами перетворював на швацькі машинки. У цих іграх «обміняй—виміняй—переміняй» Куртик показав неабиякий хист — він приводив клієнтів, виступав посередником і багато швидше, ніж Марія, вжився в нову галузь. Усе було майже так само, як при Мацератові. Марія стояла за прилавком і обслуговувала ту частину давньої клієнтури, яка ще не виїхали з країни, і водночас намагалася каліченою польською довідатись у нових покупців, чого ті бажають. А Куртик виявився дуже вдатним до мов. Куртик був усюдисущий. Пан Файнґольд міг на Куртика покластися. Хлопцеві ще не сповнилось і п'ятьох років, а він уже був неабиякий фахівець і з-поміж сотень поганеньких і посередніх моделей, виставлених на чорному ринку, що на Бангофштрасе, вмів одразу знайти чудові зінґерівські й пфафівські машинки. І пан Файнґольд, зі свого боку, вмів Куртикові знання гідно поцінувати. Коли наприкінці травня моя бабця Ана Коляйчек прийшла пішки з Бісау через Брентау навідати нас у Ланґфурі й, важко хекаючи, сіла на канапу, пан Файнґольд заходився й сяк, і так розхвалювати Куртика, та й для Марії знайшов добре слово. А коли він з усіма подробицями розповів бабці історію моєї хвороби, раз у раз нагадуючи про те, якими цілющими виявилися його дезінфекційні засоби, то не забув похвалити й Оскара, бо я, мовляв, поводився так тихо, так слухняно й за всю хворобу навіть жодного разу не зойкнув.

Бабці потрібен був гас, бо в Бісау не стало світла. Файнґольд почав розповідати їй про те, яка притичина з гасом трапилася йому в таборі Треблінка, а також про свої широкі обов'язки на посту табірного дезінфектора, потім звелів Марії наточити дві літрові пляшки гасу, дав іще пакуночок штучного меду, а також цілий сортимент дезінфекційних засобів. Потім, киваючи головою, хоч і з непритомним виглядом, вислухав бабину розповідь про те, якого лиха наробили