Читати книгу - "Твердиня"

— І?

— Нічого. Провели сотню експериментів, у жодному з яких зміна маси не перевищила похибку вимірювання. — Джейсон підійшов упритул до Семена, заступивши термітник. — І я зрозумів, що причина не в каменях. Тобто не в тих каменях, які ми зважували, а в чомусь, що було поряд із вагами. Я наказав повернути в лабораторію всі винесені предмети — меблі, комп’ютери, довідники, канцелярське начиння, дослідні зразки — і вилучав їх один за одним, поки не натрапив на причину. Нею виявився гладкий чорний камінець завбільшки з гусяче яйце. Добряче порившись, я відшукав ще двійко менших: один як ґудзик, інший — не більше горошини. Ці камінці, перебуваючи поряд із вагами, впливали на все, що зважувалось, полегшували предмети.

— Камені зменшували вагу інших каменів? — «Bullshit». Сьома мотав головою, лише з міркувань власної безпеки стримуючи зневажливу посмішку.

— Не тільки. Потім ми клали на шальки чайник, лептопи, стоси книжок. І щоразу вага зменшувалась. — Джейсон змахнув рукою, ніби манячи хлопця, і відкарбував: — Семене, ті камені впливали не на об’єкти на вагівниці, а на те, що надає ваги всім об’єктам на Землі.

Семенів борлак смикнувся:

— На силу тяжіння?

— Так.

— Я не вірю вам.

— Я знав, що ти не повіриш. — Сивочолий посміхався. — Мабуть, знову думаєш, що я божевільний. — Він нахилився, залізши рукою в кишеню за спинкою крісла і витягнув звідти дванадцятифунтове[183] гарматне ядро. — Тримай. Це подарунок мого колеги з Італії, підводного археолога. Він дістав цю «кульку» з якогось корита, що затонуло біля берегів Сицилії років двісті тому. — І він вклав чавунний снаряд хлопцеві в руку.

Ядро було чорним, шкарубким, відчищеним від іржі. В одному місці виступав затертий рельєфний символ, що, мабуть, був підписом майстра або ж свідчив про належність снаряда до певного корабля чи флотилії. Ядро легко поміщалось у долоні, правда, Сьомі довелось напружувати руку, щоб втримати його.

— А тепер візьми ось це. — Джейсон дістав з кишені джинсів камінець… такий само чорний, як і ядро, але завбільшки з гусяче яйце, і поклав його в іншу долоню Семена.

Камінець нічим не вирізнявся. На дотик — звичайний уламок відшліфованої скелі.

— Це він? — одними губами запитав Сьома.

— Ти ж мені не віриш, — лукаво зблиснув очима Джейсон.

Хлопець знав, що мусить робити, проте вагався. Через секунду він може впевнитись, що Джейсон — кінчений шизофреник, і тоді… Але в тому-то й проблема: він тупо не знав, що тоді.

Швидким рухом Сьома сумістив долоні, розташувавши ліву (в якій лежав камінець) під правою. В ту ж мить:

— О, блін… FUCK!!!

«Або ми обоє шизофреники, або я сплю, або я обдовбався в гівно, або…»

Гарматне ядро полегшало. Хлопець легко, не напружуючи передпліччя, підтримував його долонею. Спочатку йому здалося, що він тримає на руці більярдну кулю, а згодом і того легше — порожнисту дитячу іграшку, зроблену з пластмаси. Сьома перекотив ядро вперед, поставивши його на кінчики вказівного і середнього пальців, і… майже не відчував ваги. Що найдивніше — Сьомі приверзлося, що рука теж стала легшою, немов наповнилась повітрям.

По тому він обхопив шерехате ядро всією долонею, і прибрав камінець. Снаряд знову став дванадцятифунтовим.

Цілу хвилину Сьома, наче приморожений, дивився на камінчик. Зрештою жбурнув на траву коло візка і слідкував, як той падає. Нічого незвичайного: уламок не спланерував і не завис у повітрі. Хлопець підібрав його і, зафіксувавши правий лікоть на коліні, розташував камінець над ядром. Снаряд поважчав, та не набагато. При такому положенні пропорційного зростання ваги не відбулося.

«Стоп! Стоп! Стоп! Не піддавайся, — подумки накручував себе Семен. — Це просто фокуси і нічого більше. Лишайся критичним і не вір усьому, що плеще цей чувак. Це можна пояснити… гм-м… це може бути… магнітне поле. Так! У камінці схований потужний магніт, який відштовхує ядро!»

Щоб перевірити здогадку, Сьома взявся наближати камінчик збоку до снаряда. На цей раз нічого не змінилося. Він підсунув уламок упритул до ядра, але той не відштовхнувся і не прилип, не полегшав і не збільшив ваги.

«Без паніки, чувак! Тільки без паніки. Це можна якось пояснити», — але серце більше не слухалось мозку і нарощувало темп.

— Це не магніт, хлопче. — Джейсон пильно спостерігав за муками Семена (подумки підсміюючись над ним). — Можеш узяти в долоню відламану гілку, інший камінь чи навіть пригоршню землі. Нічого не зміниться. Зараз ти на хибному шляху.

Росіянин і сам збагнув, що камінчик і ядро ніяк не взаємодіють. Ефект зменшення чи збільшення ваги настає тільки тоді (Сьома ще раз повторив найперший дослід), коли чорний камінь опиняється на шляху силових ліній гравітаційного поля: знизу він їх відтинає, а зверху — викривляє вниз, спричиняючи незначне збільшення ваги.

— Ох, блін… — облизав пересохлі губи Сьома.

— Ти второпав, що це означає? — розсміявся Х’юз-Коулман. — Камінь діє на поле, а не поле на нього. І вони, — він ще раз тицьнув на Паїтіті, — про це знали.

— Е… у… — Семен тільки очима кліпав, а говорити не міг.

— Чомусь так поводяться лише поодинокі камені. Якщо взяти по масі — приблизно 0,006 % від загальної маси видобутої породи. — Наступні кілька речень Джейсон випалив на одному подиху з їдким роздратуванням: — Я до цього часу не можу виявити закономірність. Ось цей зразок на 55 % складається з польового шпату Na[AlSi3O8], на 28 % — з чорного моріону (різновиду кварцу) і на 17 % — з темноколірного мінералу біотит; він має густину 2798 кг/м3 і твердість 90 HRA за шкалою Роквелла[184]. Я можу витягти з Твердині тисячу ідентичних камінців, проте жоден не взаємодіятиме з гравітаційним полем. Тобто не взаємодіятиме інакше, ніж взаємодіють усі інші тіла у відомій нам частині Всесвіту. — Чоловік зітхнув, придушивши хвилю обурення. — Звідтоді ми стали шукати, Семене. Щодня довбаємо стіни, виймаємо з надр Твердині тонни породи і вилучаємо шматки, що змінюють гравітаційне поле. Потім фотографуємо, визначаємо їхній склад, вимірюємо магнітний момент, густину, теплопровідність.