Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Три листки за вікном 📚 - Українською

Читати книгу - "Три листки за вікном"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Три листки за вікном" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 159 160 161 ... 200
Перейти на сторінку:
у вас таке дивне прізвище?..

– О, прізвище! – сказав я. – Кожен носить своє прізвище, як данність від предків.

– Тоді дивна данність у вас від предків. Знаєте, я приглядаюся до вас і не находжу нічого, що б можна було кривотлумачити. А тим часом вас не люблять…

Щось таке саме казав був мені і Ленсаль, і я насторожено зирнув на директора. Його обличчя було благодушне, але мені не сховалося, що ця благодушність роблена. Щось вони від мене хотіли, і директор, і Ленсаль.

– Ходите до церкви? – спитав раптом директор.

– Як кожен християнин, – чітко відказав я.

– О, я не маю до вас ніяких претензій, хоч зараз багато ходить у церкву не через внутрішню потребу, а з обов'язку. Знаєте, що я хочу у вас попросити, пане Сатановський… – Він промовчав і йшов якийсь час біля мене занімілий. – Я самотній… як це вам сказати, ну, потребую жіночого за собою догляду. Тобто я хотів би розшукати собі порядну економку.

Він знову замовк і йшов біля мене, тонкий і натягнутий, як нитка.

– Я навіть згодився б, щоб та економка мала дітей. Сам я бездітний, а тепер хотів би, щоб мій дім наповнився дитячим гомоном. Ну, звісно, це не значить, що того гомону має бути більше, ніж у гімназії.

Його жарт прозвучав трохи силувано, він все ще ходив навколо і не наважувався заговорити про те, що його займало, навпрямки. Я напружився, як завжди, коли хотів щось провідчути, і зачудування пройняло мене: його, здається, зацікавила Охоцька. Невелика ревність ворухнулась у моїх грудях, начебто щось зовсім гарне, призвичаєне й потрібне мені вислизало з рук. Солодка вдоволеність, яку я відчував недавно, змінилася відчуттям неприємної ваготи в животі в той час, як слина моя дістала присмак піску.

– Ви, мабуть, здогадалися, про кого веду я балачку. Звісно, я і в думці не кладу, що ви мали щось із тією жінкою. Міхневич – звісний кляузник, і вірити йому – зневажати себе самого. Окрім того, ви надто молодий і партію з тією жінкою складати й не збираєтеся, навіщо вам чужі діти, коли ви ще на своїх, хе-хе, спроможетесь… Чи не так я кажу?

– Достеменно! – проказав я, бо в тих словах і справді був незаперечний сенс.

– Інше діло я, хм-хм, я на своїх дітей уже не розраховую. Але не хочу, знаєте, потрапити, як жаба в калошу, вибачайте за варваризм… Через це перш, ніж познайомитися з жінкою, я веду… як би вам сказати, маленьку розвідку, чи що? Не находите в тому нічого негожого?

– Коли вже зв'язуватися з жінкою, – сказав я розсудливо, – то треба її принаймні знати.

– В самісіньке око потрапили! – аж підскочив директор і обійняв мене за плечі десь так, як обіймав недавно Ковнірчука попечитель Київського учбового округу. – Чи пані Охоцька богомільна? – спитав він солодко, увіч наслідуючи голос Матневського-Шашкіна.

– Вона католичка, Венедикте Іполитовичу, – сказав я, впадаючи директору в тон, від чого в мій голос проникли єлейно-масні нотки. Я своєрідно передражнював директора, але не настільки, щоб він це помітив.

– Що ви кажете? – спинився Ковнірчук. – Це зле…

– Звісно, зле, – задоволене сказав я.

– Зрештою, не так уже й зле, – зморщив лоба директор. – Бог один, а щодо обрядних різниць… Вона ходить у костьол?

– Як всі християни, – сказав я, і це була правда: Охоцька не була богомільніша, ніж годилося.

– А як вона те… готує? – вкрадливо спитав Ковнірчук. – Знаєте, в житті це також немаловажне.

– З цієї причини, – зізнався я відверто, – не бажав би я, щоб вона йшла у ваші економки. Директор засміявся.

– А ви ще й гуморист, – сказав він. – А як у неї те… з характером?

– Про це вам міг би докладно оповісти Кулаківський… Вони, здається, були на ножах.

– О, я не збираюся бути із жодною жінкою на ножах, – сказав Ковнірчук. – Окрім того, Кулаківський покинув наше місто – це була людина важка.

– Це була марновірна людина, – докинув я.

– Так, так, марновірна й лиха. Кажуть, він був із тих… вільнолюбців?

– Не випадало помічати, – сказав я, бо при цих його словах виразно запахло смалятиною. – Пані Охоцька має гострий характер до тих, кого вона не любить, і стає досить м'якою з тими, до кого має симпатію. Зрештою, на мій погляд, це жінка цілком ординарна.

– Що ви хочете цим сказати? – насторожився директор.

– Тільки те, що сказав, Венедикте Іполитовичу. Жінка як жінка…

– По-моєму, те, як ви її відрекомендували, мене задовольняє. Одне тільки… да-м, католичка. Ксьондзи у неї бувають?

– Не випадало зустрічати, – відрапортував я.

– Я б не хотів, щоб моя економка була фанатичка, – смиренно проказав директор. – Знаєте, цей целібат у католицьких священиків, це щось таке… А ще коли жінка фанатичка, їй недовго тоді річ грішну видати за святу, ви мене розумієте? Про неї ходять пересуди?

– Ходять, – сказав я трохи сердито. – Але, як ви зволили зазначити, безпідставні.

– О, ви маєте себе на увазі, – весело озвався директор. – Ну, тут я цілком спокійний.

– А то чому? – спитав я, відчуваючи, що починаю дратуватися.

– Бо ви скромний і доброчесний молодий чоловік, – мовив директор, ще й поморгав, очевидно, вдавати із себе дурнішого, ніж є, складало йому приємність: він увіч із мене кепкував, зовсім у той самий спосіб, що і я з нього. Мені не зовсім те подобалося, бо в цій розмові я не відчував звичної зверхності, та й упосліджуватися перед ним мусив як підлеглий. Зирнув на співрозмовника краєм ока і раптом зрозумів: вся оця розмова – якийсь підступ, має він розрахунок далекоглядніший, недаремно був колись таким завзятим мисливцем. До речі, після своєї поїздки в Київ і переходу в гімназію, він продав усі свої рушниці, а власний дім перетворив у молитовний. Почав приятелювати із священиками, а в гімназії найбільшою його прихильністю користувався законоучитель. Про дружбу з Ленсалем він таки забув, притому так грунтовно, що навіть здивувався б, коли б хтось про те нагадав.

– Я хотів би поглянути на вашу ікону, – сказав він, змінивши тему розмови.

– Це не Моя ікона, а Кулаківського, – вкрадливо зауважив я.

– Я став в іконах розбиратися. Коли хочете, з іконою треба вміти спілкуватись, як з людиною, а може, й тонше. Вміти ввійти з нею у розмову, і то має бути розмова не вуст, а душі. Байдуже, добрий на ній живопис чи лихий, важить тільки внутрішня закладеність і закладене в лініях та барвах відчуття вишнього. Ви на тому розумієтеся?

– Анітрохи.

– Жаль… Вам не завадило б трохи більше молитися.

– Перед цим ви назвали мене скромним і доброчесним.

1 ... 159 160 161 ... 200
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три листки за вікном», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Три листки за вікном"