Читати книгу - "Піти й не повернутися"

і він стане тим же славним Антоном, яким був досі. І вона, стараючись пояснити його помилки і не в змозі подолати впертість, думала: який же він насправді? Такий, яким він здавався спочатку — дужий, чуйний, вправний партизанський хлопець Голубін, чи той, хто несподівано відкрився їй у цьому хліві — наляканий за своє життя боягуз, який надумав зробити і її такою ж. Щоправда, поки що він не зробив їй нічого поганого і поводив себе, як завжди, тільки говорив не дуже звичні для неї слова. І від цих слів її охоплював жах.

Так що ж їй робити, що робити?..

Було, однак, зрозуміло, що їм треба тут сидіти, чекаючи, коли смеркне, нічого іншого не зробиш, і вони то мовчали, то неголосно сперечалися, то замерзлі тупцяли за ворітницею, цокотіли зубами на пронизливому вітрі. Та ось день перейшов у надвечірок, поле стало темніти, дорога, що бігла на далекий битий шлях, була пуста, й Антон глибше насунув на голову шапку.

— Нехай, добре, — сказав у відповідь на якісь свої думки. — Ходімо.

Зоська дуже змерзла й ледве стримувалася, щоб не дрижати. Вона рвалася з цього проклятого хліва, аби тільки вийти в поле, пробігти, зігрітися. Та не відразу вийшла з воріт, щось у ній опиралося, ноги втратили раптом легкість, і вона несміло ступила на мокрий, танучий сніг. Її недавнє захоплення Антоном катастрофічно зникало, і надвечір його лишилося не багато. У неї вже зникло бажання йти за ним, у думках усе перемішалося, ноги стали немов чужі, саме зараз слід було б повертати назад, за Німан, у загін.

Великим зусиллям вона намагалася позбутися поганого передчуття, сказала собі, що рано відступатися од цього чоловіка, кидати його засліпленим, може, тимчасовою глупотою; треба ще спробувати переконати його, не дати зробити останній нерозумний крок у житті, за яким — погибель. Голубій же був непоганий партизан у загоні й коли наважився на таке, то, напевно, і ради неї також. І вона вхопилася за останній можливий для неї засіб.

— Антоне! Зачекай…

Він швидко ступав по мокрому снігу, прямуючи уздовж чагарника біля дороги, й неохоче зупинився біля зламаних кілків огорожі. Весь його похмурий, незадоволений вигляд говорив: ну, що тобі ще треба? Зоська підбігла ближче, щоб у вечірніх сутінках краще бачити його обличчя, й не впізнала його: такий він чужий став і недобрий.

— Антоне, ти обдумай… Знаєш, я даю слово… Я нікому не скажу. А ти йди назад. Хочеш, я напишу Шевчуку. Олівець? у тебе є?

— Що ти напишеш? — холодно запитав він, стоячи до неї боком.

— Ну, що я тебе ублагала провести мене. Щоб тобі там за самоволку…

— Теж мені скажеш! — зневажливо буркнув він і, як перед цим, швидко попростував уздовж чагарника. Вона повільно попленталася слідом. «Що ж мені робити? Що робити, — мало не слізно в котрий раз питалася сама в себе Зоська. — Невже він піде до німців? Вони ж повісять його. Хіба він не розуміє цього?»

Ще підсвідомо, але все ясніше вона відчувала, що далі йти з ним не можна, що так вона просто завалить завдання, підведе до петлі людей, себе і навіть, може бути, маму. Що Антон у такому стані — ніби п'яний чи, може, гірший навіть за п'яного, що він може наробити такого, чого й сам не сподівається. Антон же тим часом, здавалося, зовсім не турбуючись, упевнено ступав по сніговій цілині до недалекого вже Скіделя. Захмарене небо швидко темніло, сніг на землі лежав білий і чистий, дув холоднуватий західний вітер, який приніс уночі відлигу і протягом дня перетворив сніг у хлюпку кашу. Йти було важко. Зосьчині ноги, провалюючися до самої землі, відразу ж промокли, проте вона трохи зігрілася і йшла повільно. Антон вирвався далеко вперед, але вона бачила на снігу його сліди і не боялася відстати, доганяти ж його їй не хотілося. Вона навіть подумала, що, може, він так і піде один, покинувши її серед ночі, й не злякалася цієї думки. Чимось вона їй сподобалась, ця думка.

Та він сам не пішов. Прямуючи попереду, він усе-таки оглядався і, напевно, спостерігши, як далеко вона відстала, зупинився на узліску. Попереду був молодий сосняк, праворуч лежало голе рівне поле. Зоська не пам'ятала цих місцйн, але відчувала, що Скідель десь поблизу. Йти лишалося годину чи дві, й за цей час їй треба було щось вирішити.

Вона вже знала, що йти з ним у Скідель просто не мала права.

— Ну, чого ти відстаєш? — запитав він із докором, коли вона підійшла ближче. — Чи пристала?

— Ногу натерла, — буркнула Зоська. Справді в лівому чоботі грубим вузлом збилася онуча, що боляче терла ступню.

— Так перевзуйся.

Ще не знаючи, що робити, Зоська швиденько роздивилася довкола — далеко попереду біля узліску, здається, блиснув і погас вогник.

— Там що — село?

— Там? — Антон придивився у вечірні, майже нічні вже сутінки. — Села тут не повинно бути. Може, хутір.

— Зайдемо на хутір, — сказала вона.

— Чого? До Скіделя он п'ять кілометрів.

— Ну зайдемо. Мені треба.

— От іще! Навіщо тобі хутір? Прийдемо на місце, там можна посушитися і взагалі…

Та вона швидко пішла попереду по узліску на далекий червонястий вогник під лісом. Вона й сама не знала, навіщо їй цей одинокий хутір, але відчувала, що зараз не можна йти в Скідель і якось треба змарнувати час. Не знаючи про її намір, Антон незадоволено поплівся слідом.

Вона довго йшла по мокрому снігу вздовж лісу, простуючи на