Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

А тоді Джонас відпустив гашетку і сховав револьвер у кобуру.

— Заберіть їх до міста і посадіть за грати, — розпорядився він, звертаючись до Ленґіла. — І щоб жодна волосина не впала з їхніх голів. Якщо вже я зміг втриматися і не вбити цього, то ви й поготів можете не чіпати інших. Їдьте.

— Вперед, — наказав Ленґіл. У його голосі більше не вчувалося авторитарних ноток пихи. То був голос людини, яка запізно зрозуміла, що ставки у грі занадто високі.

Вони рушили. Трохи від’їхавши, Роланд востаннє озирнувся. Презирство, яке побачив Джонас у цих холодних молодих очах, вжалило його сильніше, ніж батоги, якими багато років тому в Ґарлені пошматували йому спину.

6

Коли вони зникли з поля зору, Джонас зайшов до барака, підняв дошку підлоги, під якою хлопці ховали свою зброю, і знайшов лише два револьвери. Шестизарядних — поза сумнівом, вони належали Деаборнові — не було.

Ти й справді на заході. Душа такого, як ти, ніколи не зможе залишити захід. Ти вигнанець, у вигнанні й сконаєш.

Джонас заходився розбирати револьвери, які Катберт і Алан привезли на захід. Алан ніколи так і не носив своїх, крім як на пробні стрільби. Вийшовши надвір, Джонас розкидав деталі револьверів. Він жбурляв їх подалі, прагнучи позбутися того холодного погляду синіх очей і шоку від того, що розгадано його найзаповітнішу таємницю. Рой і Клай підозрювали, проте жоден із них нічого не знав напевне.

До заходу сонця кожен собака в Меджисі знатиме, що Елдред Джонас, сивочолий охоронець мера з татуюванням у вигляді труни на руці, колись не зумів стати стрільцем.

Ти вигнанець, у вигнанні й сконаєш.

— Можливо, — сказав він, втупившись невидющим поглядом у згорілі рештки ранчо. — Але проживу я довше, ніж ти, юний Деаборне, і помру, коли твої кістки вже давно гнитимуть у землі.

Він злетів у сідло і розвернув коня, щосили рвонувши поводи. Він наввипередки з вітром мчав на Ситґо, де на нього мали чекати Рой із Клаєм, але позбутися погляду тих блакитних очей так і не зміг.

7

— Прокидайтеся! Прокидайтеся, сей! Прокиньтеся!

Слова долинали десь здалеку, якимось дивом просочувалися в ту темну місцину, де вона лежала. Навіть коли до голосу приєдналася рука, що рвучко торсала її за плече, і Сюзен збагнула, що вона мусить прокинутися, боротися зі сном було неймовірно важко.

Ось уже кілька тижнів їй не вдавалося нормально поспати вночі. Минулої ночі теж не спалося… особливо минулої ночі. Вона лежала без сну в своїй розкішній спальні в Будинку-на-набережній, крутилася з боку на бік, знемагаючи від думок, що, одна одної гірша, нагромаджувалися в її голові. Нічна сорочка збилася на стегнах. Вставши, щоб скористатися нічним горщиком, вона скинула ненависну річ, пожбурила її в куток і гола повернулася в ліжко.

Щойно важкий шовк сорочки перестав їй надокучати, як її зморив сон. Вона наче провалилася… саме так, провалилася: це було більше схоже на падіння в якесь забуття, бездонне провалля в землі.

А тепер цей голос. Ця рука, що торсала її так сильно, що голова перекочувалася на подушці з боку на бік. Сюзен спробувала вивернутися від неї, підтягла коліна ближче до грудей і безгучно забурмотіла щось на знак протесту. Проте рука не вгавала, торсала й торсала, голос не змовкав.

— Прокидайтеся, сей! Прокиньтеся, в ім’я Черепахи й Ведмедя!

Маріїн голос. Спершу Сюзен навіть не впізнала його, таким він був засмученим. Сюзен ніколи її такою не чула і не сподівалася почути. Проте так і було: у покоївчиному голосі звучали істеричні нотки.

Сюзен сіла в ліжку. Раптове пробудження і потік незрозумілостей справили на неї такий приголомшливий вплив, що вона навіть ворушитися не могла. Пухова ковдра, під якою вона спала, сповзла на коліна, відкривши голі груди, але Сюзен лише кволо взялася за неї кінчиками пальців.

Першою незрозумілістю було світло. Воно лилося у вікна сильніше, ніж будь-коли… тому що, зрозуміла вона, ще ніколи раніше їй не доводилося бути в цій кімнаті о такій пізній порі. О боги, напевно, вже була десята година, а може, навіть пізніше.

Другою незрозумілістю були звуки, що долинали знизу. Зазвичай будинок мера вранці стояв оповитий тишею. До полудня не було чути жодних звуків, крім криків casa vaqueros,[32] що виводили коней на ранкову прогулянку, шурхоту Міґелевої мітли, якою той замітав подвір’я, і постійного рокоту прибою. Цього ранку внизу кричали, сипали прокльонами, пускали коней у галоп, і зрідка лунав дивний уривчастий сміх. Десь за дверима її кімнати — можливо, не в цьому крилі, але близько — Сюзен чула тупіт чобіт: хтось стрімголов мчав коридором.

Але найнезрозумілішою була сама Марія — її зазвичай оливкова шкіра набула мертвотно-блідого відтінку, охайна зачіска була розкуйовджена. Сюзен вважала, що лише землетрус міг стати причиною такого зовнішнього вигляду Марії.

— Маріє, що трапилося?

— Вам треба тікати, сей. Тут вам залишатися небезпечно. Краще йдіть додому. Я думала, ви вже пішли, бо не бачила вас раніше. Сьогодні поганий день для того, щоб спати допізна.

— Тікати? — спитала Сюзен. Вона повільно натягла ковдру вище носа і дивилася на Марію широко розплющеними припухлими від сну очима. — Тобто?

— Через чорний хід, — Марія висмикнула ковдру з онімілих від сну рук Сюзен і стягла з неї. — Як ви це робили раніше. Хутчіш, панно, хутчіш! Одягайтеся і тікайте! Тих хлопців схопили, але що як у них є спільники? Що, як вони повернуться і уб’ють вас?

Сюзен уже підводилася. Раптово її ноги підкосилися, і вона знову сіла на ліжко.

— Хлопці? — прошепотіла вона. — Хлопці кого вбили? Хлопці кого?

З огляду на граматику це питання було некоректним, проте Марія її зрозуміла.

— Деаборн і його друзі.

— Про яке вбивство ти торочиш?

— Мера і канцлера, — вона подивилася на Сюзен із якимось відстороненим співчуттям. — А тепер підводьтеся. І йдіть. Цей будинок loco.[33]

— Вони цього не робили, — сказала Сюзен і ледве втрималася, щоб не додати: «Цього не було в плані».

— Сей Торін і сей Раймер мертві, хто б це не зробив. — Знизу долинули крики і негучний вибух, не схожий на феєрверк.

Озирнувшись, Марія рвучко заходилася кидати Сюзен її одяг. — Вони викололи меру очі.

— Вони не могли цього зробити, Маріє! Я їх знаю…

— Я з ними не знайома, і мені до них байдуже… а до вас ні. Кажу вам, одягайтеся і тікайте. Якнайшвидше.

— А що з ними сталося? — жахлива думка