Читати книгу - "Марина — цариця московська"

— Не хочеш по своїй волі, зробимо по нашій!

Ляпунов кивнув своїм людям, вони кинулися до царя, схопили його за руки і тримали так міцно, доки монахи Чудового монастиря здійснювали обряд постриження.

— Дякуй Богові і народу, що вирішив не проливати твою чорну кров, не позбавляти тебе живота, а мирно зігнати тебе з царського сідала, званого троном! — насмішкувато вигукнув заводій змовників.

Під час обряду треба було, щоб Шуйський виголошував обітницю, погоджуючись стати монахом.

Шуйський навідріз відмовився давати обітницю і міцно стис тонкі посинілі губи, тільки очі його ще більше сльозилися, і з них падали йому на щоки краплі...

— Розтулити йому рота? — запитав один із людей Ляпунова. — Це ми могем.

— Біс з ним, хай німує, — махнув рукою Ляпунов. — Обітницю замість нього виголосять монахи. Будемо вважати, що Василій Іванович од радощів, що стає монахом, просто онімів.

І тоді Шуйський раптом закричав:

— Не хочу! Не хочу!! Не хочу постригатися у монахи! Ви чините наді мною насильство! Я звернуся...

— Із жалобою? — з’єхидничав Ляпунов. — На кого й до кого?

— До народу! — бризкаючи слиною, кричав Шуйський, голова й борода його були розтріпані, очі вирячені, рот перекривлений. — Не хочу!!! Ви розбійники з великої дороги! Мене вибирали на царство у Кремлі гуртом, а тому ви не маєте права відбирати у мене посох!

— Ха! — Ляпунов взявся руками в боки. — Он як ти... зашкабарчав. Чому ж ти цього не говорив цареві Дмитрію, коли його насильно позбавляв не лише посоха, а й самого життя? А він народом і патріархом був вінчаний на царство. Чи забув про це?

Шуйський знову зціпив сухі, тонкі й синюваті губи, і голова впала йому на груди, він захрипів.

— Будя! — сказав Ляпунов. — Далі він сам дійде! Гайда до народу, порадуємо його, що Василій Іванович уже всього-на-всього простий монах!

— Ізмєннік!! — хрипів Шуйський на адресу Ляпунова і бризкав слиною, що стала червоною — горлом у царя почала сочитися кров. — Вор і ізмєннік! Клятвопорушник! Ти мені, яко цареві, клявся бути вірним.

— Клявся, — шкірив Ляпунов міцні білі зуби, що особливо біліли на тлі його чорної бороди. — Клявся тобі... Але в кого я навчився? У тебе, голубе старий, і добряче підтоптаний! Ти теж клявся принародно служити цареві Дмитрію і сам же свою клятву й порушив — ставши ізмєнніком і вором!

Звичайно, постриг, як насильницький, не міг мати якого-небудь значення — хіба що морально підрубав Шуйського. Та й патріарх не визнав того постригу, а монахами назвав не Шуйського, а тих, хто вчинив над ним наругу.

Але заява патріарха не зробила аніякого впливу на рішення змовників.

— Хай дякує, що ми його скинули з трону без крові, — підсумував свої дії Ляпунов. — А могли взяти з нього приклад і вчинити з ним так, як він вчинив із законним царем Дмитрієм, убити його, тіло спалити, прах засипати до пищалі і шарахнути нею у світ білий!

Але не дивлячись на те, що Шуйського постригли силоміць, без його згоди, що не допускалося канонами християнської церкви, постриженика відвезли у якомусь лахмітті до Чудового монастиря і зачинили його в келії.

— Молись і проси у Господа прощення за те, що ти колись вчинив з царем Дмитрієм. Авось Господь тебе й пробачить, закоренілого старого грішника. Господь, кажуть, прощає і найзатятіших грішників, які щиро каються в содіяному...

Чи каявся запертий до келії Василій Шуйський — невідомо.

Другодні була пострижена в монахині і його жона, а братів його взяли під варту. Шуйського офіційно оголосили по­збавленим трону і царського посоху. Боярська дума у зв’язку з цим звернулася до гетьмана Жолкевського і погодилася, аби новим руським царем було обрано королевича Владислава, поляка, сина польського короля Сигізмунда III. Жолкевський поставив умову, і члени Боярської думи її прийняли: скинутий цар має бути відправлений до Волоколамського монастиря, а його брати — до Білої. Царицю Марію, позбавлену корони і пострижену в черниці, відвезти до Суздальського Покров­ського монастиря, що й було виконано. Екс-цареві і екс-цариці було дозволено ходити в мирському вбранні. Але в кінці жовтня Жолкевський виїхав під Смоленськ у табір короля Сигізмунда III. З собою він мав — кажуть, за наполяганням бояр, які все ще побоювалися, бодай і позбавленого трону, царя Василія, — «прихопити» його із собою. І його, і його сім’ю. Гетьман і «прихопив». 30 жовтня він урочисто в’їхав до королівського табору під Смоленськом, везучи у своєму обозі постриженого, одягненого чи не в лахміття руського царя, руки і борода якого тряслися. Він плакав і, здавалося, вже не тямив, де він і що з ним...

Жолкевський велів привести Василія та його сім’ю до короля.

Сигізмунд III з цікавістю, але без ворожнечі роздивлявся того, хто ще вчора був московським царем.

З жалю навіть звелів Василія пристойно зодягти.

Під час представлення королеві Василію сказали, аби він поклонився. Василій помовчав і тихо відповів:

— Не можна московському і всея Русі государю кланятись королю: праведними судьбами Божими, а не вашими руками приведений я в полон, але виданий московськими ізмєнніками, моїми рабами.

Його ще про щось запитали, Василій хитнув скуйовдженою бородою:

— Все сказав. Більше від мене не почуєте й слова.

— Мені його шкода, цього вчорашнього государя, — замислено мовив король. — Відведіть його під добру варту, і хай там спочиває. Більше ні на що не придатний цей жалюгідний дідок. А що з ним таке сталося — хай пеняє на себе. З ним сталося те, що він кілька років тому вчинив з царем Дмитрієм.