Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

З’явившись на роботі, Зорій недослухав обов’язкового рапорту чергового по управлінню щодо подій за минулу ніч і запитав:

— У зведеннях від міліції щось по нашій лінії є?

— По нашій, пане полковнику, немає нічого, — швидко відрапортував черговий. — Зранку телефонував генерал Шершун і наказав: щойно ви з’явитеся, щоб зателефонували йому.

— Гаразд, дякую. Можете змінятися.

— Єсть! — одночасно відповіли два офіцери — і той, хто здає, і той, хто заступає на чергування.

— Усе-таки дайте мені міліцейські зведення, я сам гляну, — вже у дверях свого кабінету наказав полковник.

Не встиг Зорій дійти до столу, як засигналив зумер прямого зв’язку. «Починається…»

— Доброго ранку, Богдане Даниловичу! — голос Ухаля стурбований. — Хоч трішки вдалося поспати?

— Привіт, Владиславе! А що мені залишається робити? — бадьоро відповів Зорій. — Спав усю ніч, як немовля коло цицьки.

— Коло чиєї? — спробував пожартувати Ухаль.

— А біля чиєї ж цицьки спить немовля? Біля маминої.

— Так то ж немовля… Коротше, нас чекає у себе Шершун. Він сказав, що сходить на килим до голови, а потім хоче поговорити з нами.

— Ну, то які проблеми? Ходім. Чекаю внизу.

Управління, які очолювали Зорій і Ухаль, містилися в одному будинку: Богдан Данилович зі своїми антитерористами на перших чотирьох поверхах, а Ухаль боровся з наркотика

ми з позицій п’ятого. Там здебільшого управлінські підрозділи, а оперативні розкидано по місту — переважно під прикриттям усіляких приватних фірм і державних закладів.

Зорій поклав у папку зведення МВС, робочий зошит і вийшов з кабінету. Він знав, що коли начальник департаменту йшов до голови, чекати його, можливо, доведеться кілька годин. Тому полковник майже завжди брав із собою документи, з якими треба терміново ознайомитися.

Шершун повернувся від Беруна на диво швидко, запросив пройти до кабінету.

— Ну що, хлопці, здається, цього разу відбулися легким переляком. Я доповів про те, чому зірвалася наша вчорашня операція, на що Берун зреагував спокійно, навіть видавив слова, схожі на співчуття, мовляв, з ким не буває, усе ж передбачити неможливо. А потім ні сіло, ні впало: «Де Крюк?» Я аж отетерів. «Який крюк?» — кажу. «Не прикидайся! Петро Крюк, той, що вам усю хатку розвалив у Назарова. І не тільки вам. Бойню, «понимаете ли», влаштував у домі добропорядного хазяїна. Виявляється, ми не можемо знайти не лише тих, хто побив Назарова, Бойченка і Клютова, а скоро ті нахаби почнуть відстріл наших законослухняних громадян. Іди й шукай. Разом зі своїм геніальним Зорієм. До речі, як він там?» — питає. Нормально, кажу, працює. «Ага, — каже, — ви напрацюєте». А тепер скажи, Богдане, ти зведення міліцейські сьогодні читав?

— Ще ні, оце взяв із собою, думав — прочитаю, поки ви будете в голови. Не встиг.

— Я читав, Володимире Дмитровичу, — сказав Ухаль. — Інформації про нічні події в садибі Назарова немає. Жодного слова, наче й не було ні стрілянини, ні трупів.

— І я про те саме, — Шершун почав ходити між столом і вікном. — А Берун уже знає. Як ви думаєте, чому?

— Що тут незрозуміло? — буркнув Зорій.

— До речі, а що нам відомо? Владиславе, твій агент виходив на зв’язок?

— Ні, Володимире Дмитровичу, не виходив.

— А що тобі відомо, Богдане?

— Я тільки через дивний збіг обставин дещо знаю. За даними мого оперативного джерела, яке опинилося вночі в садибі Назарова цілком випадково, хтось напав на підвал, у якому виробляли наркотики, постріляв внутрішню охорону й утік.

— А Крюк?

— Що — Крюк, Володимире Дмитровичу? — мельком глянув на стелю Зорій. Шершун зрозумів жест полковника.

— Ну, гаразд. Я так розумію, що все треба починати спочатку. Ходімо, я вас проведу. — Всі вийшли в приймальню, потім у коридор.

— Богдане, де Крюк? — пошепки запитав Шершун.

— Крюк? — Зорій здивовано підняв брови й теж прошепотів. — А, Крюк… Так Крюк, мабуть, утік.

Шершун пильно подивився на полковника й, нічого не сказавши, повернувся до приймальні.

До своєї дачі Зорій добрався лише пізно ввечері. Крюк його чекав і приготував смачну вечерю, яку вже кілька разів підігрівав. Усі інгредієнти Петро знайшов тут же, у шафі. Макарони, м’ясні консерви, консервовані огірки-помідори, цибулю.

— Привіт в’язню замку Іф! — привітався Зорій.

— Салют королівському прокурору! — весело відповів Крюк.

— Ну ти даєш! — Зорій і далі дивувався. — Може, ще й ім’я прокурора назвеш?

— А чому б і ні. Вільфор — не дуже складне ім’я для такого розумника, як я. Тільки безпросвітний бовдур не читав у дитинстві Олександра Дюма. Але менше з тим, геть інтелектуальні забави. Краще розказуй, що нового?

— Насилу вирвався. Та й добиралися сюди не без пригод. — Зорій почав викладати на стіл пакунки з їжею. — Дорогою ми з Геною майже зупинилися. Налетіли хрущі — так несподівано, як по команді. їх там мільйони. Вони як спеціально цілилися у вітрове скло, з силою билися й оберталися на брудні плями. Було справді страшно, ми боялися, що скло не витримає і лусне. Фари висвітлювали дорогу, всіяну трупами хрущів, розбитих об інші машини. Вони теж рухалися повільно — сорок-п’ятдесят кілометрів на годину. Картина моторошна. Такого ще не бачив ні я, ні водій. Чомусь згадалося шевченкове замріяно-ностальгічне «Хрущі над вишнями гудуть». А бодай