Читати книгу - "Шлях меча"

І знову занурююсь у вир чорних очей.

…дві стіни воїнів. Одна – поперед мене, інша – за мною. І лють дихає мені в потилицю; і лють дивиться мені в обличчя.

За два кроки від мене – він. Джамуха Восьмирукий. Джамуха-батиніт. У його руці сичить, смугуючи повітря, коротка Чинкуеда, Змія Шен.

Ось він – Джамуха.

І я не бачу його обличчя.

Я бачу гостроверхий шкіряний шолом із металевими пластинами; бачу легкий панцир, але не настільки легкий, щоб не відчути тремтіння Єдинорога, який сумнівається – чи проб’є він цей захист, чи не варто ризикувати, цілячи напряму; бачу шаровари з чорного шовку (чи не кабірської роботи?), бачу м’які чоботи з гострими носаками, бачу…

Обличчя – не бачу.

І бачу косий удар руба, і радію тому, що я його бачу, бо Джамуха не зможе, ніколи не зможе встигнути побачити, як лезо Єдинорога на третину поринає в горло гурхана степів…

– …Ні!

Я в наметі.

Я беззвучно кричу.

І чую крик Єдинорога.

– Ні! Не хочу! – кричимо ми.

– Але ж ти здобув перемогу, – щиро дивується Куш-тенгрі. – Ти вбив його.

– Я не хочу вбивати його.

І я вимогливо дивлюся в очі шаманові.

– Майбутнє від нас не залежить, Асмохате-та.

– Я не хочу вбивати його.

Шаман знизує плечима й береться за клинок Єдинорога.

…Я не пам’ятаю, скільки разів поринав у вихоплене з часу, що не настав, у мить, що не відбувалася. Мінявся малюнок бою, іноді першого удару завдавав я, прагнучи вибити Чинкуеду, Змію Шен, із руки Джамухи; іноді я тягнув час, намагаючись перемогти, не вбиваючи. Але щоразу все закінчувалося однаково: косий змах Чинкуеди й лезо Єдинорога, що на третину впилося в горло гурхана.

– Ні!..

Я втомлено витер піт із чола, повернув тремтячого Єдинорога у піхви й відкинувся назад.

– Я здивований, що ти зміг бодай це, – завважує Куш-тенгрі.

– Що – це?

– Ти по різному боровся. Хоча результат не змінювався, та й не міг змінитися.

– Міг, – уперто кажу Я-Єдиноріг. – Міг. Це я не зміг змінити його. Але – зможу.

– Можливо, можливо, – як колись, задумливо бурмоче Неправильний Шаман. – Після зустрічі з тобою я вже ні в чому до кінця не впевнений. А це погано. Шаман повинен бути впевнений. Інакше він – поганий шаман.

– Послухай, Куше-тенгрі, а що бачив ти?

– Те ж, що й ти.

– Але я ж бачив себе! Отже, і ти повинен був бачити себе!

– Ні. Я себе не бачив.

– Чому?

– Певно, я вмру до того, – байдужно відповідає Куш-тенгрі, Неправильний Шаман.

І тоді я знову оголив Єдинорога, і Звитяжець знову потягнувся вістрям до Шамана.

– Я втомився, – сказав Куш-тенгрі.

Єдиноріг не здригнувся.

Ми теж утомилися.

Але нам потрібно було повернутися до джерела; нам був необхідний день сьогоднішній і день завтрашній, але не день Шулми.

Шаман якось дивно покосився на Єдинорога, немов бачив його вперше, і взявся за клинок. Рука його тремтіла.

…я летів, летів високо в небі, як птах, швидше від будь-якого птаха. Закінчився Кулхан, промайнув піді мною Мейлань, ось зміїться Фаррский тракт, ось на обрії виростають обриси Кабіра…

І я падаю, падаю, падаю, збитий, як птах, на льоту; я падаю, серце моє обривається в дзвінку порожнечу, і я знаю, що не помилився, що бачив те, що бачив, те, що обпалило душу мою…

Над Кабіром повільно згущувалося криваве червоне марево. Вогонь Масуда.

Тиждень після цього я не хотів ні про що думати. Немов у моїй душі залишився опік, що саднить, дотик до якого будь-якої, навіть найменшої думки заподіював нестерпний біль.

І наприкінці важкого, тернистого шляху кожного міркування було одне й те ж: мандрівна думка впиралася в двері палаючого будинку, з вікон цього будинку виривалися жадібні язики Масудового вогню, а на порозі стояв Джамуха-батиніт, безликий гурхан, і горло його було відкрите для меча.

Я не хотів думати. Ні про що. І, як шкереберть кидаються в прірву, поринув у єдину справу, яку вмів робити, справу, здатну поглинути мене всього і відучити думати.

Бодай на якийсь час.

Я мучив власне тіло,