Читати книгу - "Вогнем і мечем"

Так минуло близько шести тижнів, протягом яких публічні справи теж не стояли на місці. Уперта боротьба між братами-суперниками, гарячкові старання їх прибічників, хвилювання та пристрасті вляглися, майже не лишивши сліду, й забулися. Всі вже знали, що на престол зійде Ян Казимир, бо королевич Карл поступився братові й добровільно від участі у виборах одмовився. Як не дивно, велику роль тут відіграв голос Хмельницького: всі мали надію, що гетьман визнає владу короля, особливо якщо того буде обрано згідно з його бажанням. І сподівання ці значною мірою виправдалися. Зате для Вишневецького, котрий, як у давні часи Катон, не втомлювався твердити, що запорізький Карфаген мусить бути зруйнований, такий перебіг подій був новим ударом. Тепер реальністю стали переговори. Князь, щоправда, розумів, що вони або зразу зайдуть у тупик, або невдовзі їх буде зірвано з огляду на обставини, і в майбутньому передбачав війну, проте йому не давала спокою думка про її наслідок. Після переговорів утверджений у правах Хмельницький зробиться ще сильнішим, а Річ Посполита – слабкішою. І хто поведе військо проти такого уславленого вождя, яким був Хмельницький? Як тут не очікувати нових невдач, нових розгромів, що остаточно виснажить сили батьківщини? Князь аж ніяк не тішив себе надією, він знав, що йому, найзавзятішому прихильнику Карла, булави не довірять. Щоправда, Казимир, благородна душа, обіцяв братові не робити різниці між його прибічниками та своїми, але він підтримував політику канцлера, а це означало, що булава дістанеться не князю – комусь іншому, і лихо Речі Посполитій, якщо новий вождь не буде удатнішим за Хмельницького! Від цієї думки біль із подвоєною силою мучив душу Яреми – його мучив і страх за майбутнє вітчизни, і гірке почуття людини, яка усвідомлює, що заслуги її не буде поціновано справедливо й інші, обійшовши його, голову підведуть. А він би не був Яремою Вишневецьким, коли б не був гордим. Він відчував у собі сили прийняти булаву, відчував, що її заслужив, – тому й страждав невимовно.

Серед офіцерів навіть промайнула чутка, буцім князь збирається, не очікуючи закінчення виборів, покинути Варшаву – одначе це не було правдою. Князь не тільки не поїхав, але навіть відвідав королевича Казимира в Непоренті, котрим прийнятий вельми люб’язно був, після чого повернувся до міста, де військові справи його ще на деякий час затримали. Потрібно було вишукати кошти для збільшення війська, чого князь рішуче добивався. Крім того, на гроші Карла формувалися нові полки драгунської піхоти. Деякі вже було відправлено на Русь, інші належало ще привести до ладу. З цією метою князь в усі кінці розсилав тямущих у військовій справі офіцерів, аби полки належним чином підготувати. Так було відіслано із столиці Вершулла й Кушеля; нарешті й Володийовському настала черга їхати.

Одного разу його було покликано до князя, від котрого він отримав таке розпорядження:

– Поїдете, пане, через Бабиці та Липків у Заборів, там чекають коні, призначені для полку; оглянете їх, вибракуєте і розрахуєтесь із паном Тшасковським, а потому приведете сюди жовнірам. Гроші під мою розписку отримаєте у скарбника у Варшаві.

Володийовський із запалом узявся за діло, отримав гроші, й того ж дня вони з Заглобою вирушили до Заборова вдесятьох і з повозом, на якому були гроші. Їхали повільно, позаяк усе довкілля під Варшавою було заповнене шляхтою, челяддю, кіньми й возами; в селах на всьому шляху аж до Бабиць жодна хата не лишилася вільною від постояльців. Серед такої великої кількості людей різної вдачі простіше простого було вскочити в яку-небудь халепу. Так воно й сталось із двома нашими друзями, незважаючи на всі їх старання та скромність поведінки.

Доїхавши до Бабиць, вони побачили перед корчмою десятка півтора шляхтичів, які, сідаючи на коней, збиралися їхати своєю дорогою, як раптом один із вершників подивився на Володийовського і без єдиного слова рушив до нього риссю.

– Попався, брате! – заволав він. – Хоч як ховався, а я тебе відшукав усе-таки!.. Тепер не втечеш! Гей, шановні панове, – крикнув він своїм супутникам, – зачекайте! Мушу цьому офіцерику декілька слів сказати, а вас попрошу бути присутніми при нашій розмові.

Володийовський задоволено посміхнувся, бо впізнав у крикунові Харлампа.

– Бачить Бог, не ховався я, – сказав він, – і сам тебе шукав, аби запитати, чи тримаєш ти ще на мене злопам’ятство, та Господь зустрітися не дав.

– Пане Міхал, – прошепотів Заглоба, – не забувайте: по службі їдете!

– Пам’ятаю! – буркнув Володийовський.

– Ставай! – волав Харламп. – Шановні панове! Я пообіцяв цьому шмаркачеві, молокососові цьому, вуха відрізати – і відріжу, не бути мені Харлампом, одріжу обидва! Прошу вас бути свідками, а ти, парубче, ставай-но!

– Не можу, клянуся Богом, зараз не можу! – відповів Володийовський. – Дай хоч декілька днів відстрочки!

– Як це не можеш? Злякався! Якщо ти мені негайно не даси згоди, я тобі завдам чосу – своїх не впізнаєш. Ах ти, печериця! Ах ти гадина потайна! У чужі справи втручатись удатний, паскудити мастак і на язик гострий, а як відповідати – в кущі зразу!

Тут втрутився Заглоба.

– Здається мені, пане, не за тих ви нас приймаєте, – сказав він Харлампу. – Глядіть, як би ця гадина вас і справді не вжалила, тоді не допоможуть ніякі примочки. Тьху, диявол, невже не бачите: офіцер у службових справах їде? Подивіться на повіз – ми гроші полкові веземо – і зрозумійте, чорт забирай, що, призначений охороняти казну, офіцер цей собою не розпоряджається і згоди вам дати не може. Хто цього не розуміє, той не воїн, а йолоп! Ми під воєводою руським служимо й не таких, як ваша милість, били, бувало, та сьогодні не можна ніяк. Ще встигнеться, є час.

– І дійсно, вони ж із грошима їдуть, не можна їм, – сказав один із супутників Харлампа.

– А мені начхати на їхні гроші! – не вгавав той. – Нехай виходить битись, а то всіх порішу, не сходячи з місця.

– Нині я не можу битися, – сказав пан Міхал, – але можу дати слово лицаря, що через три або чотири дні, як тільки завершу справи, з’явлюся, куди захочете. А якщо ви обіцянкою моєю не вдовольнитеся, накажу стріляти по вас, вважаючи, що не із шляхтичами й жовнірами, а з розбійниками справу маю. Вибирайте, нехай вам чорт, нема в мене часу з вами тут байдикувати!

Почувши ці