Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

це не повідомить, бо це ухвала самої долі, вона не потребує ніяких аргументів ні «за», ні «проти». Якби в нього спитали поради, д'Арманьяк обережно натякнув би: чи не змовився пан ла Рів'єр з герцогинею де Бофор? А коли й не змовився, то, можливо, сам хоче догодити їй. А втім, він прислужується й королю — в міру свого розуміння. Погано прислужується, подумав д'Арманьяк. Він бреше: король напевне ще може мати дітей. І ця брехня запізніла. Тепер король уже наважився. Але з тої самої причини більш не вагатимуться й герцогинині вороги.

Старий, ураз постарілий ще на кілька років, насилу відняв і поставив на місце два важкі глеки. Король вірить лікарям. Астрологам він не вірить, зате тим певніше вірить лікарям. Допомогти вони вже неспроможні. Габрієль приречена

Про сумління

Будинок фінансиста Цамета стояв у тихому місці, хоча й над однією з найкращих вулиць Парижа, що починалась біля Сент-Антуанської брами. Ця вулиця тріумфальних в'їздів розширювалася праворуч у Королівський майдан короля Анрі, так досі й недобудований. Будинок навпроти стояв до гарної вулиці затиллям, та ще й був відгороджений високим муром; щоб увійти до цієї незвичайної для парижан садиби, треба було звернути у вузеньку вуличку, а звідти ще в глухий завулочок. Траплялося, що залізна хвіртка відчинялася. Для гостя, що прийшов туди рано-вранці того дня, вона відчинилась.

Гість увійшов на просторе подвір'я й стримано, як добре обізнана з такими речами людина, подивувався з великої, на італійський смак улаштованої садиби. Всі будівлі невисокі, галереї й тераси легкі, зграбні, підняті над землею. Там, нагорі, погожого дня могли прогулюватись сибарити, вдихаючи пахощі саду. Житловий будинок, лазні, стайні, контори та челядні були збудовані й розміщені вигідно, проте без зайвої пишноти. «Бо ми, на відміну від цих варварів, ніколи не намагаємось удавати з себе щось більше, ніж ми є насправді», — подумав гість.

Він спитав у воротаря, чи пан уже встав. А хтозна, — відповіли йому. Цю ранню годину, коли вже пішли останні клієнти і пан трохи перепочив, він звичайно сидить у своїй спальні за секретером, але турбувати його не дозволяється. Звичайно, бувають і винятки, додав служник із якоюсь дивною запобігливістю, хоча гість на вигляд не був багатієм. Не допитуючись, його провели в дім, ступаючи навшпиньки. В домі його зустрів низьким уклоном економ і приклав палець до уст на знак того, що він не пробалакається, а тоді повів таємничого гостя за собою, тихо постукав у стіну й натиснув якийсь потайний пристрій.

Себастьян Цамет не сидів над своїми рахунками, як слід було сподіватись. Таємничий гість увійшов до кімнати трохи передчасно й застав фінансиста ще за молитвою. Принаймні здавалося так, бо він квапливо підвівся з колін, обсмикуючи шовковий халат. Світло зимового ранку змагалося з блиманням свічок.

— Ви встали вже давно. І вигляд у вас зморений, — зауважив мессер Франческо Бончані, агент великою герцога Тосканського.

— Я дожидав вас, — відповів Цамет, уклонившись точнісінько так, як його економ. Він зовсім не лягав, бо душа його була сповнена тривоги, і він тільки про те й думав, як не виказати цього. Але політичний агент уже відвів очі від нього й роздивлявся по розкішній спальні. Цей чоловік дужче любив милуватись гарними речами, ніж спостерігати людей. Їх він знав і так, і це природна річ, що багатій якнайнижчого походження молиться. Кому ж і бути богомільним, як не таким людям.

Погляд гостя перебіг від граційних колонок ліжка з рожевого дерева до дамастових шпалер на стінах.

— Тут щось змінилося, — зауважив він.

— Може, хочете поснідати? — квапливо спитав Цамет. — Я накажу.

Але нахилив голову не до розтруба переговорної труби, а спочатку до свічок і погасив їх. У кутку від того залягла сутінь, але Бончані тим легше помітив картину.

— Я так і знав, — сказав він.

— Що ви знали? — спитав Цамет, гірко пошкодувавши, що забув її прибрати. А невчасний гість сказав:

— Ви слушно зробили, що погасили світло. Такі фарби світяться самі собою, як діаманти.

Він дуже добре знав, що ні самоцвіти, ні суміші з олії та кольорового пилку не мають блиску самі в собі. Блиск — це властивість багатства. А Бончані не міг не схилятись перед багатством — хай навіть таке схиляння не гідне розумної людини. Він зневажав багатіїв і шанував тільки саму ідею багатства; в цьому було його виправдання.

Цамет настирливо припрохував його сісти, підкладав у крісло подушку за подушкою, та Бончані годі було відтягти від картини. З характеру живопису він угадав ім'я майстра, побачив і те, що це ескіз з натури, згодом домальований для глядачів.

— Спочатку, я певен, вона була краща. Можу закластися, що виконання у великому масштабі (а воно не могло не спокусити такого варвара) втратило ще більше з первісного чару натхненно схопленої натури. Такий геній, як оце, вивчав наших італійських міністрів і все ж не зрозумів головного. Навіть при найбільшому зусиллі він навряд чи може вийти за межі чуттєвого. Яскраві барви, розкішна плоть; але царство довершеності, що має духовну природу, для нього неприступне.

— Призволяйтеся, будь ласка, — сказав Цамет, стоячи коло накритого столу, що нечутно піднявся знизу. Та Бончані говорив далі:

— І все ж спочатку ним керувало натхнення. Король, гордо випростаний на троні, як уособлення величності, а поряд простерта оголена коханка. Аж плач бере, що здійснення задуму невдале. Що створив би з цього будь-хто з наших!

— Нічого не зробив би, — заперечив Цамет: багатій не любив, коли гудять його власність. — Тепер мало хто з митців має хист до сміливих задумів. А ви гадаєте, легко було домогтися, щоб він, продавши велику картину королю, ескіз відступив мені? Правда, я запропонував стільки, що в усій Європі ніхто не міг би дати більше.

Бончані озирнувся на нього.

— Я можу заплатити вам удвічі більше — коштом герцога.

— Із самої пошани я залюбки передав би його високості цю дрібничку й безкоштовно, — Цамет поклав руку на груди, де тривожно билося серце. — Але король би мені цього ніколи не пробачив, — докінчив він знічено.

Політичний агент обернувся до нього всім тілом. До побоювань цього виплодка йому було байдуже; він недбало окинув поглядом мізерну постать із вислими плечима, жіночими клубами, з обличчям, що, може, й ставало рішуче, коли йшлося про зиск, проте лишалось пласке, як у раба. Не дуже цікаве видовище. Бончані відвернувся; зате Цаметові круглі очі ніяк не могли насититися спогляданням цього зловісного гостя. Лихвар відчував, що цей худорлявий, але ставний чоловік у