Читати книгу - "Чотири після півночі"

Він підійшов до задвіркових дверей. Взявся за ручку. І сказав, не обертаючись, страшним тихим голосом:

— Яксчо не хоцете побачити мене зснову, мізстере Піблзс — зснайдіть ті книзки.

Він прочинив двері й вийшов.

Єдине несамовите бажання заповнило Семову голову в ту мить, коли двері зачинилися і він почув кроки бібліотечного полісмена на затильному ґанку: треба замкнути їх.

Сем наполовину підвівся, а тоді його накрило сірою пеленою і він упав непритомним.

Розділ 10. Хро-но-ло-гіч-но кажучи

1

— Чи можу я… вам допомогти? — спитала секретарка в приймальні. Вона трохи затнулася, коли уважніше подивилася на чоловіка, який щойно підійшов до її столу.

— Так, — сказав Сем. — Я хочу глянути на кілька старих номерів «Вісника», якщо можна.

— Звісно, можна, — відповіла вона. — Але — пробачте, якщо пхаю носа, куди не слід, — з вами все гаразд, сер? Ви геть сірий на лиці.

— Можливо, підхопив щось, хтозна, — сказав Сем.

— Весняні застуди найгірші, правда? — мовила вона, підводячись. — Ходіть зі мною через дверцята на тому краю загородки, містере?..

— Піблз. Сем Піблз.

Секретарка, кругловида жінка років шістдесяти, зупинилася й нахилила голову набік, а тоді приклала до губ червоний ніготь.

— Ви страховий агент?

— Так, мем, — відказав він.

— Я так і подумала, що впізнала вас. Минулого тижня газета публікувала вашу фотографію. Отримали якусь нагороду?

— Ні, мем, — заперечив Сем. — Я виступив із промовою. У Ротаріанському клубі. — «І віддав би все на світі, щоб повернутися назад і змінити це, — подумав він. — Я б сказав Крейґові Джонсу запхнути промову собі в сраку».

— О, це ж чудово, — мовила вона… але нібито сумнівалася в цьому. — На фото ви якийсь інший.

Сем пройшов крізь дверцята.

— Я Дорін Макґіл, — назвалася жінка й простягла йому пухку руку.

Сем потиснув її й сказав, що радий познайомитися. Це було важко. Він боявся, що йому ще довго буде важко навіть говорити з людьми — а тим паче торкатися їх. Здавалося, що вся його колишня невимушеність зникла.

Дорін повела його встеленими килимом сходами й клацнула вмикачем. Сходи були вузькі, а світло над головою — тьмяним, і Сем відчув, що його знов обсідають страхи. Вони прибігли, як натовп, що збирається навколо того, хто роздає безкоштовні квитки на якийсь ажіотажний і давно розпроданий концерт. Унизу, в тій темряві, на нього міг чекати бібліотечний полісмен. З мертво-білою шкірою, червоною лише навколо кружалець сріблястих очей, і ледь чутною, але жахливо знайомою шепелявістю.

«Припини, — наказав він собі. — А як не можеш припинити, то, заради Бога, контролюй себе. Ти мусиш. Тому що це твій єдиний шанс. Якщо ти не зможеш зійти цими сходами у звичайний підвал, то що тоді робитимеш? Зіщулишся вдома й чекатимеш півночі?»

— Тут у нас морг, — сказала Дорін Макґіл, показуючи рукою. Певно, ця пані показувала пальцями на все, як траплялася нагода. — Треба тільки…

— Морг? — перепитав Сем, розвертаючись до неї. Серце почало гатитися об ребра. — Морг?

Дорін Макґіл засміялася.

— Усі кажуть це саме таким тоном. Жахливо, правда? Але так його в нас називають. Просто дурна традиція цієї газети. Не хвилюйтеся, містере Піблз, — там немає мертвих тіл; тільки нескінченні шпульки мікроплівки.

«Я б не був таким упевненим», — подумав Сем, ідучи за нею килимом сходів. Він був дуже радий, що вона йде попереду.

Зійшовши вниз, Дорін клацнула кількома вмикачами. У рядах заглиблень, схожих на перевернуті лотки для льоду з холодильника, загорілися флуоресцентні лампи. Вони освітили чимале приміщення, застелене таким же темно-синім килимом, що й сходи. Кімната була заставлена полицями з маленькими коробками. Уздовж лівої стіни стояли чотири пристрої для читання мікроплівки, що скидалися на футуристичні сушарки для волосся. Вони були такі ж сині, як і килим.

— Як я вже казала, вам треба записатися в журналі, — продовжила Дорін. Вона знов показала пальцем, цього разу на великий журнал, прив’язаний до полички біля дверей. — Треба написати сьогоднішню дату, час, коли ви зайшли, а зараз… — вона подивилася на наручному годиннику, — двадцять хвилин на одинадцяту, а також час вашого виходу.

Сем схилився до журналу й записався. Попереднє ім’я було «Артур Мічам». Містер Мічам спускався сюди 27 грудня 1989 року. Понад три місяці тому. Цією добре освітленою й оснащеною, прогресивною кімнатою, вочевидь, рідко коли користувалися.

— Тут затишно, чи не так? — вдоволено спитала Дорін. — Це тому, що федеральний уряд виділяє газетам субсидії на утримання моргів — тобто бібліотек, якщо це слово вам більше до душі. Мені воно точно миліше.

В одному з проходів між стелажами затанцювала тінь, і Семове серце знову почало гупати. Але тінь належала Дорін Макґіл; вона нахилилася, щоб перевірити, чи правильно він вписав дату і час, а…

а він, бібліотечний полісмен, не відкидав тіні. А ще…

Сем спробував приглушити продовження, але не зміг.

А ще я не можу так жити. Я не можу жити в такому страху. Якби так тривало надто довго, я б всунув голову в газову піч. Якщо воно справді триватиме — я так і зроблю. Не просто від страху перед ним — тим чоловіком, чи що воно таке. Хіба ж людина може протриматися довго, коли її розум аж волає від того, що все, у що вона вірила, легко тікає від неї геть?

Дорін вказала на праву стіну, коло якої на одній полиці стояли три фоліанти.

— Це січень, лютий і березень 1990 року, — сказала вона. — У липні газети за перші півроку надсилають до Ґренд-Айленда, штат Небраска, щоб їх перевели на мікроплівку. Те саме і по закінченню грудня. — Дорін простягла пухку руку й показала червоним нігтем на полиці, починаючи рахувати від тих, що праворуч, до тих, що стояли ліворуч — біля пристроїв для перегляду мікрофільмів. Здавалося, вона при цьому милувалася своїм манікюром. — Мікрофільми розкладені хронологічно, — вела Дорін, обережно вимовляючи це слово, надаючи йому трохи екзотичного звучання: хро-но-ло-гіч-но. — Сучасність — праворуч, прадавні часи — ліворуч.

Вона всміхнулася, щоб підкреслити жарт і, можливо, передати своє захоплення тим, як тут усе чудово впорядковано. Хро-но-ло-гіч-но кажучи, промовляла її усмішка, це я так вихваляюся.

— Дякую, — сказав Сем.

— Не варто. На те ми й потрібні. Принаймні це одна з причин. — Дорін приставила нігтя до куточка рота і знов усміхнулася до нього, як до дитини, з якою грають у піжмурки. — Ви знаєте, як переглядати мікроплівку на тих пристроях, містере Піблз?

— Так, дякую.

— Гаразд. Якщо вам буде потрібна допомога, то я нагорі. Не бійтеся питати.

— Ви… — почав Сем, але