Читати книгу - "Вогнем і мечем"

– Досить! – крикнув, підхопившись, пан Міхал. – Я тебе заарештую, зраднику!

– Це ж за яким правом? – запитав отаман і голову гордо підвів.

– Ти бунтівник, ворог Речі Посполитої, і шпигувати сюди приїхав.

– А ти що за цабе?

– Ого! Представлятись я не маю наміру, все одно тобі нікуди не дітись од мене!

– Подивимось! – сказав Богун. – А представлятись і я б не став, аби ти мене честь по честі викликав на поєдинок, але коли арештом погрожуєш, отримуй пояснення: ось лист, котрого я від гетьмана запорізького везу королевичу Казимиру, а позаяк у Непоренті королевича не застав, то й вирушаю до нього в Заборів. Ну, як ти мене тепер заарештуєш?

– Так! – сказав Заглоба. – Нічого не вдієш! Якщо ти посол, арештовувати ми тебе не можемо, одначе шаблею в цього лицаря перед носом раджу не махати: одного разу ти від нього вже тікав, тільки п’яти влипали.

Лице Богуна почервоніло: в цю хвилину він упізнав Володийовського. Від сорому й ураженого самолюбства заграла кров безстрашного отамана. Спогад про втечу з хутора пік йому душу. То була єдина пляма на його козацькій славі, а славою своєю він дорожив більше за все на світі, навіть більше за життя.

А невблаганний Заглоба продовжував із цілковитою холоднокровністю:

– Ти й шаровари ледве не згубив, добре, що лицар сей пожалів, одпустив живим геть собі. Тьху, завзятий козак! Виходить, не тільки лице в тебе дівоче, а й душа бабська. Проти старої княгині та хлопчини-князя геройствував, а від лицаря тікав, хвоста підібгавши! Ото вояка! Тобі листи возити й дівок красти! Своїми очима бачив, клянуся Богом, як ледве без шароварів не лишився. Тьху, тьху! Ось і тепер у вічі шаблею штрикаєш тільки тому, що з грамотою їдеш. Як же нам з тобою битися, коли ти затулився папірцем? Туману в вічі тільки й умієш напускати, шановний! Хміль добрий воїн, Кривоніс не гірший, але й пройдисвітів доволі серед козаків.

Богун раптом кинувся до Заглоби, а той так само стрімко заховався за Володийовського, і два молоді лицарі опинилися віч-на-віч.

– Не зі страху від тебе я тікав, голубе, а щоб людей урятувати, – промовив Богун.

– Не знаю вже, з якої причини, але що тікав, знаю, – відповів пан Міхал.

– Я де завгодно готовий з вашою милістю битися, хоч і зараз, не сходячи з місця.

– Викликаєш мене? – запитав, примружившись, Володийовський.

– Ти на славу мою козацьку тінь кинув, перед людьми зганьбив мене! Хочу твоєї крові.

– Я згоден, – сказав Володийовський.

– Volenti non fit iniura,[170] – додав Заглоба. – Але ж хто листа королевичу доправить?

– Не вашого розуму діло, це мій клопіт!

– Що ж, бийтеся, коли не можна інакше, – сказав Заглоба. – Ти ж, шановний отамане, пам’ятай: здолаєш цього лицаря, я слідом стану. А тепер ходімо надвір, пане Міхал, я вам щось невідкладно повідомити мушу.

Друзі вийшли і підкликали Кушеля, що стояв під вікном ванькира, після чого Заглоба сказав:

– Кепські наші справи, шановні панове. Він і дійсно везе грамоту королевичу – вб’ємо його, доведеться відповісти. Не забувайте: суд конфедератів propter securitatum засідає за дві милі від виборного поля, а він як-не-як quasi[171] посол. Погано! Доведеться тоді ховатися, хіба що князь візьме під свою опіку – інакше не минути лиха нам. А відпустити його знову ж таки ніяк не можна. Єдина оказія звільнити нашу сердегу. Якщо його на той світ одправимо, все-таки легше її відшукати буде. Видно, сам Господь Бог їй і Скшетуському допомогти хоче, не інакше. Говоріть, шановні панове, що робитимемо?

– Невже ваша милість хитрощів яких-небудь не вигадає? – сказав Кушель.

– Я свою справу зробив: він перший нас викликав. Але потрібні свідки, сторонні люди. Думається мені, треба діждатися Харлампа. Я вже подбаю, щоб він своєю чергою поступився і в разі чого засвідчив, що Богун сам нас викликав, а нам, хочеш не хочеш, довелося захищатись. І від Богуна непогано б вивідати, де він дівчину ховає. Навіщо вона йому, коли його чекає погибель? Може, скаже, якщо попросити добряче. А не скаже – так і так ліпше, щоб живим не лишився. Все треба передбачити і обміркувати. Ух, голова зараз лусне!

– Хто ж із ним буде битися? – запитав Кушель.

– Пан Міхал першим, я другим, – відповів Заглоба.

– А я третім.

– Та ні! – втрутився Володийовський. – Тільки я б’юсь, і квит. Покладе він мене – його щастя, хай живим їде.

– Еге, я вже йому обіцявся, – сказав Заглоба, – та коли ви, шановні панове, інакше вирішите, я готовий одступитися.

– Воля його – захоче з вами битися, так і буде, та більше щоб ніхто не встрявав.

– Ходімо до нього.

– Ходімо.

Вони пішли й застали Богуна, що попивав мед у передпокої. Отаман був уже цілковито спокійний.

– Послухай-но, добродію, – сказав Заглоба, – є одна важлива справа, про яку нам із тобою переговорити треба. Викликав ти лицаря цього – чудово, та буде тобі відомо, що як посол ти перебуваєш під захистом закону, бо не серед диких звірів, а поміж політичного перебуваєш народу. Тому тільки за однієї умови ми можемо тобі відповісти: якщо ти при свідках оголосиш, що по своїй волі нас викликав. Сюди приїдуть кілька шляхтичів, із якими в нас поєдинок призначено, – ось перед ними ти це повториш, ми ж дамо тобі слово честі, що коли в бою з паном Володийовським здобудеш перемогу, то спокійно собі поїдеш й ніхто тобі не перешкоджатиме, хіба що зі мною помірятися захочеш.

– Згода, – відповів Богун. – Я повторю свої слова при шляхтичах цих і людям своїм одвезти листа накажу, а Хмельницькому в разі моєї загибелі звелю сказати, що сам першим вас викликав. Ну, а коли з Божою поміччю в поєдинку з цим лицарем честь свою відстояти зумію, то ще й вашу милість потім попрошу зі мною стятися.

Сказавши так, він поглянув Заглобі у вічі, Заглоба ж, дещо знітившись, прокашлявся, сплюнув і відповів:

– Що ж, чудово. Почни лише з моїм учнем – одразу зрозумієш, як зі мною доведеться. Одначе, справа не в тому. Є другий punctum,[172] куди важливіший, і тут уже ми до сумління твого звертаємося, бо, хоч ти й козак, хотілося б у тобі лицаря бачити. Ти князівну Олену Курцевич викрав, наречену нашого соратника і друга, й десь її ховаєш. Знай же: якби ми тебе до суду притягли за це, навіть звання посла Хмельницького тобі б не