Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

Я зовсім не здивувалася, коли дізналася, що шлюбні обряди королівського роду Рагрів проводяться у тому самому храмі Темряви та Світла. Важко уявити більш досконале місце для такого значущого дійства. Тут ніби самі Маох і Пресвітла благословляють молодят своєю вічною любов'ю.

Стоячи поряд з Аєданом і спостерігаючи за тим, як одягнені в ритуальний одяг Адлар і Торі, обоє у вінках, вимовляють шлюбні обітниці перед статуями древніх богів, я забуваю про всі тривоги й страхи, які принесли мені останні новини. Ця мить надто красива, надто важлива для моєї сестри по духу, моєї дорогої Торі, щоб затьмарювати її думками про можливі біди, які чекають у майбутньому. Зараз мені, як ніколи, хочеться вірити, що все обійдеться і буде добре.

Та коли я бачу, як Адлар бере з вівтаря ритуальний кинджал, серце пропускає удар. Кровний ритуал? Навіщо це? Чому? Принц хоче прив'язати Торі до себе? Як мене колись Танрагос?

Долоні Аєдана на моїх плечах стискаються трішки сильніше, приводячи до тями й не дозволяючи рвонутися на допомогу подрузі.

− Тс-с-с, не лякайся, − шепоче він мені на вухо.

– Але… це ж…

− Шлюбний обряд Рагрів. Торі погодилася та знає, на що йде.

− Але ж вона буде до нього прив'язана, − схлипую з гіркотою. То от чого Аєдан від мене хоче?

− Це не та прив'язка, що була в тебе. І ритуал інший. Вони добровільно об'єднують свою кров і вінчають душі, щоби разом прожити життя, як одне ціле. Адлар буде так само прив'язаний до своєї дружини, як вона до нього. На рівних. Коли двоє призначені одне одному й одружуються за бажанням і любов'ю, магія ритуалу діє зовсім інакше. Дивись глибше та відчувай. Ти ж можеш це бачити.

І я дивлюся. Зусиллям волі відігнавши страшні побоювання, що накрили мою свідомість, зосереджуюсь на дійстві перед вівтарем. На його духовній та магічній складовій. І поступово починаю бачити не лише те, як розсікає гостре лезо спочатку широку долоню Адлара, а потім і білу шкіру Торі, не тільки цівки крові, що виступають на їхніх руках. Тепер я бачу магічні потоки, які закручуються навколо наречених. Бачу, як сплітаються в химерних візерунках темрява Адлара і світло Торі, коли вони з'єднують свої руки, як з'являються ці візерунки в їхніх аурах. Нікого не підкоряючи й не ламаючи, а об'єднуючи чоловіка та жінку у непорушному союзі.

Це дійсно неймовірно красиво. І ніжно. Так чарівно, що дух захоплює.

Але я не знаю, чи вистачить мені сміливості погодитись на такий обряд. Можливо, коли-небудь. Коли з пам'яті зітруться спогади про те, як різав мої руки Танрагос, як змішувалася наша кров, сковуючи мою волю стародавньою ритуальною магією.

Обряд добігає кінця. І принц демонів палко цілує свою молоду дружину.

Ну от і все. Моя Торі одружена... І скоро ми розстанемося.

Я тільки тепер розумію, що можливо назавжди. Це тільки в наших мріях можливо було, що брати, яких ми полюбимо, житимуть поруч. А в реальному житті все завжди набагато складніше. В Аделхей я ніколи й нізащо не повернуся. А Торі стане там королевою і теж навряд чи часто залишатиме своє королівство.

Сльози застилають очі. І серце розривається від радості за неї й смутку перед майбутньою розлукою.

Аєдан веде мене до наречених, щоб привітати.

– Я така щаслива за тебе, – шепочу подрузі на вухо, обіймаючи. – Люблю тебе, моя рідна. Будь щаслива і кохана завжди.

− І я тебе люблю, − зворушено схлипує Торі. − Бережи себе. І, будь ласка, не роби жодних жертовних дурниць.

Не знаю, що саме вона має на увазі, але помічаю уважний погляд Аєдана. І те, як його губи суворо стискаються.

За нами слідом підходять і Бранн з Хефі. Судячи з того, як вони тримаються за руки, між ними теж все добре, і дехто в Аделхей тепер точно не захоче повертатися. Після них Мартан, який, як я чула, їде з Адларом та Торі, очолюючи справжню армію демонів, котру молодший Рагр бере з собою.

І все.

Адлар забирає свою молоду дружину. Йдуть усі інші, навіть жерці храму, що мовчазними фігурами були присутні при обряді. Лише ми з Аєданом залишаємося в тиші ритуального залу, що все ще дзвенить розлитою магією.

– Про що говорила принцеса? − притягує мене до себе мій демон.

− Не знаю, − мерзлякувато пересмикую плечима. Втома навалюється на них пудовими мішками. Адже вже давно настала глибока ніч.

− Ти ж не надумала тікати через те, що побачила? – підозріло примружується Аєдан, і коли я замовкаю, не знаючи, що сказати, обхоплює мої плечі, легенько струшуючи, вимагаючи відповіді: – Міно?!

− Таке рішення спадало мені на думку, − зі схлипом зізнаюся я. – І це так… гірко. Усвідомлювати, що він все ще настільки владний наді мною. Що він здатний змусити мене кинутися навтьоки, знову перемогти цим. Мене так злякало це видіння, Аєдане. Це було так моторошно і бридко, що мене нудить від однієї тільки думки. Він… зовсім втратив людську подобу, збожеволів. І я гадки не маю, чого від нього чекати. Мені страшно. Вибач. Я так і не перестала бути боягузливим зайченям.

Судомно зітхнувши, я втикаюсь чолом йому в груди. По щоках вже безперервно течуть сльози. Досі я трималася, не думала, змушувала себе не згадувати. Стільки всього потрібно було зробити… але цей нескінченний день позаду… і сил знову не залишилося.

− Ох, маленька, − зітхає Аєдан, міцно притискаючи мене до себе. − За що ти просиш вибачення?

– Ти стільки сил витратив на те, щоби мене зцілити… І Богиня. А я от знову тремчу від страху, − шморгаю носом. – Ну яка з мене жриця Світла? Жалюгідна, ось яка…

– От знову дурниці кажеш, – бурчить мій демон. – Я вже казав тобі, що нічого не бояться лише дурні. А ти в мене дуже розумна крихітка. Тільки дуже невпевнена в собі. Але це теж лікується, повір.

– Що? Розум? − не витримавши, дещо істерично хмикаю я.

− Невпевненість, зухвале дівчисько, − пирхає Аєдан. − Злякатися видіння про божевільного виродка, який завдав тобі стільки болю, це нормально. Особливо для вразливої ​​ніжної ельрочки. Але ж ти не дозволила цьому страху взяти над тобою гору. Не вдарилась в паніку, не втекла стрімголов. Правда ж?