Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

12

Дзижчання мух Рейнолдз почув ще на порозі перекособочених дверей хліва, і одразу збагнув, що Реїні козли більше ніколи не возитимуть жодних візків. Вони лежали в своєму стійлі, розпухлі й мертві, задерши догори ноги. В очах кишіла черва. Сказати точно, коли Рея востаннє їх годувала і напувала, було неможливо, але, судячи зі смороду, Рейнолдз припустив, що аж ніяк не менше тижня тому.

«Її надто цікавило те, що показувала скляна куля, а на решту було начхати, — подумав він. — І нащо їй та дохла змія на шиї?»

— Навіть знати не хочу, — пробурмотів він, затуляючи носа нашийною хусткою. Єдине, чого він прагнув насправді, — якнайшвидше забратися звідти.

Він помітив візок, пофарбований начорно, з золотими кабалістичними знаками на боках. Він нагадав Рейнолдзові візок із трупарні чи поховальні дроги. Ухопившись за ручки, він вивіз цей засіб пересування з сараю так швидко, як тільки міг. Решту міг зробити Діпейп. Причепити візок до коня і відтягти смердючу тушку старої відьми… куди? Хтозна. Може, Елдред знає.

Хитаючись, Рея вийшла з хатини. В руках у неї був мішок на шворці, в якому мисливці доправили їй кристал. Але зупинилася, нашорошила вуха, дослухаючись, коли Рейнолдз поставив своє питання.

Джонас замислився, а тоді відповів:

— Для початку до Будинку-на-набережній. Атож, до завтрашнього вечора нехай і вона, і ця скляна дрібниця побудуть там.

— Я ніколи там не була, — сказала Рея, підходячи до них. Опинившись біля Джонасового коня, котрий знову шарахнувся від неї, вона розв’язала мішечок. Після секундного вагання Джонас опустив кулю всередину. Вона випнулася внизу, і мішок набув форми сльози.

Рея підступно посміхнулася.

— Може, Торіна побачимо. Я йому щось покажу в іграшці Доброго Чоловіка, еге ж, його це дуже зацікавить.

— Навіть якщо ти й зустрінеш його, — сказав Джонас, спускаючись з коня, щоб допомогти запрягти Діпейпового коня у візок, — то лише в такому місці, де не потрібна жодна магія, щоб бачити на віддалі.

Вона ошелешено подивилась на нього. А тоді на її обличчя поволі повернулася хитра посмішка.

— Либонь, наш мер потрапив у халепу!

— Можливо, — погодився Джонас.

Вона загиготіла, а тоді заквоктала на всю горлянку. Коли вони виїжджали з подвір’я, вона досі каркала від сміху, сидячи у візку, прикрашеному кабалістичними знаками, неначе Чорна Королева на троні.

Розділ VIII

ПОПІЛ

1

Паніка надзвичайно заразна, особливо в ситуаціях, коли нічого не відомо і довкола тебе вирують події. Сюзен покотилася вниз масним схилом паніки, щойно побачила старого mozo Міґеля. Він стояв посеред подвір’я Будинку-на-набережній, притискаючи до грудей мітлу, і з нещасним виглядом дивився на вершників, що мчали повз нього. Сомбреро хилиталося на мотузку в нього на спині. Сюзен охопив жах, коли вона побачила, що Міґель, зазвичай чистий, охайний і підтягнутий, надягнув свою накидку навиворіт. По його щоках текли сльози. Він повертався, як флюгер, намагаючись привітатися з вершниками, яких упізнав, і Сюзен мимохіть згадала малюка, якого бачила перед платформою сцени, що насувалася просто на нього. Той так само чеберяв ніжками, але його вчасно встиг забрати батько. А хто забере Мігеля?

Вона кинулася до нього, і повз неї галопом промчав якийсь ковбой верхи на очманілому чалому в яблуках, так близько, що шпорою зачепив її ногу, а кінський хвіст шмагнув її по руці. Сюзен нервово захихотіла. Хвилювалася за Міґеля, а сама ледь не втрапила під копита! Смішно!

Вона роззирнулася на два боки, зробила крок уперед і знову відсахнулася, коли з-за рогу вилетів, нахилившись на два колеса, навантажений віз. Яким був його вантаж, вона не бачила — добро накрили брезентом, — але помітила, як, стискаючи мітлу, рушив йому назустріч Міґель. Сюзен знову подумала про дитину перед пересувною платформою і викрикнула якесь застереження. Останньої миті Міґель відскочив, і віз прокотив повз нього, перетнув подвір’я і зник у арці.

Міґель впустив мітлу, взявся обома долонями за щоки, впав на коліна і голосно заголосив молитву. Якусь частку секунди Сюзен ще на нього дивилася, а тоді притьмом побігла до стайні, більше не дбаючи про те, щоб триматися ближче до стіни будинку. Вона підчепила хворобу, яка до обіду мала охопити все містечко Гембрі. І хоча їй вдалося доволі швидко осідлати Пілона (за інших обставин коло неї вже крутилося б кілька молодих конюхів, змагаючись за те, хто допоможе вродливій сей сісти на коня), вона втратила будь-яку здатність тверезо мислити і могла лише пришпорити переляканого коня лівою п’ятою та помчати геть зі стайні.

Проїжджаючи повз Міґеля, котрий, звівши руки до ясного неба, досі молився, вона вже не помічала його так само, як перед тим — решта вершників.

2

Опинившись на Хай-стрит, вона повернула ліворуч. Підганяла коня ногами в чоботах без шпор, хоча великий жеребець і так уже мало не нісся над землею. Думки, питання, можливі плани дій… не вирували в її голові. Її голова була порожня. Сюзен ледь помічала людей, що тупцяли на вулиці, дозволяла Пілону самому прокладати собі шлях. Єдине, що вона усвідомлювала на той час, — його ім’я. Роланд, Роланд, Роланд! — криком дзвеніло в неї в голові. Усе перевернулося догори дригом. Хоробрий маленький ка-тет, який вони склали тієї ночі на цвинтарі, розпався. Троє його членів потрапили до в’язниці, й жити їм залишалося недовго (якщо взагалі вони були досі живі), а остання нетямилася від переляку й кидалася на всі боки, як пташка в коморі.

Якби паніка не відпустила її, все могло обернутися інакше. Проте шлях з центру міста привів її до будинку, в якому вони жили колись разом з батьком і тіткою. А Корделія саме її й виглядала.

Щойно Сюзен під’їхала до будинку, двері розчахнулися і Корделія, з голови до п’ят вбрана в усе чорне, вилетіла на вулицю, викрикуючи щось від жаху чи крізь сміх. А може, від того й іншого водночас. Її вигляд прорвався крізь пелену паніки в свідомості Сюзен… але не тому, що вона впізнала тітку.

— Рея! — загорлала Корделія і так рвучко смикнула за віжки, що кінь похитнувся, став на диби і мало не перекинувся разом з вершницею. Але Пілон втримався на задніх ногах, і це врятувало Сюзен життя. Передніми ногами він бив у повітрі й голосно іржав. Сюзен ухопилася за його, шию і відчайдушно намагалася не впасти.

Корделія Дельґадо, вбрана в найкращу чорну сукню і мереживну мантилью, що прикривала волосся, стояла перед конем, наче у своїй вітальні, не звертаючи ні найменшої уваги на копита, що місили повітря під самісіньким її