Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Треш підвівся й тричі сплеснув у долоні. Люди в брунатних мантіях і з потупленими очима відкинули задній борт фургона, з-за якого виднілися ящики.

— Решта з тих, які заїжджають до нас, — зауважив Треш, підходячи до фургона, — не цікавляться нічим, окрім коней. Кожному лиш їх і подавай. Але ти, мій друже, не з таких. Чому б це?

— Коні занадто вибагливі в утриманні, — відповів той, ідучи поруч Треша. — Тож дуже часто пожиток заледве покриває видатки, хоча вони й немаленькі.

— Але з цією живністю все інакше? — запитав шин, піднімаючи один із неважких ящиків, усередині якого щось ворушилося.

— Так, тут годі й порівнювати, — відказав Встім. — За курчат платять добрі гроші, а піклуватися про них — раз плюнути, лиш би корму вистачало.

— Ми чималенько їх тобі привезли, — сказав Треш. — Повірити не можу, що ти купуєш у нас курчат. Та вони й близько не варті того, що ви, чужинці, віддаєте за них. Метал за курчат! Та ще й який — не заплямований зламаним каменем. От чудасія!

Встім знизав плечима:

— У мене на батьківщині цей брухт практично нічого не коштує. Він створюється подвижниками, які вправляються у Душезаклинанні. Виготовляти їжу вони не можуть: варто їм дати маху — і та виявиться отруйною. Тож перетворюють сміття на метал, який потім викидають.

— Але ж його можна перекувати!

— Навіщо мучитись із залізом, — пояснив Встім, — якщо можна вирізати з дерева точну подобу потрібної речі, а тоді Душезаклясти її?

Приголомшений Треш лише похитав головою. Рисн і сама спостерігала за ними з деяким спантеличенням. Це була найбожевільніша оборудка з усіх, які вона коли-небудь бачила. Зазвичай Встім репетував, як базарна баба, і торгувався за кожну світлоскалку. А тут просто взяв і зізнався, що його товар доброго слова не вартий!

Власне, під час розмови обоє аж зі шкури пнулися пояснити, яким непотребом збираються обмінятись. Але зрештою досягли згоди — хоч Рисн так і не змогла второпати, яким дивом — і вдарили по руках, скріплюючи домовленість. Частина солдатів Треша заходилася вивантажувати ящики з курчатами, тканинами й екзотичними сортами в’яленого м’яса. Інші ж узялися за тачки й почали перевозили до своїх фургонів тару з металобрухтом.

— Чи не міг би я купити в тебе якогось солдата? — запитав Встім, доки вони чекали.

— Боюся, чужинцям їх не продають.

— Але ж якось я був виміняв у тебе одного…

— Відтоді минуло майже сім років! — засміявся Треш. — А ти все ніяк не забудеш!

— Ти просто не знаєш, скільки я взяв за нього, — зауважив Встім. — Ти ж бо віддав мені його за безцінь!

— Він був Заблудлим, — пояснив Треш, знизавши плечима. — Тобто взагалі нічого не вартим. Ти силоміць утелющив мені скількись взамін, хоча, чесно кажучи, я викинув твої гроші в річку. Не можна наживатися на Заблудлому.

— Що ж, гадаю, мені нема чого ображатися, — сказав Встім, потираючи підборіддя. — Але якщо колись у тебе з’явиться ще один, повідом мене. То був найкращий слуга з усіх, кого я мав. І досі шкодую, що продав його.

— Я пам’ятатиму, друже, — мовив Треш. — Але не думаю, що серед нас трапиться ще один такий, — він наче збентежився. — Власне, сподіваюся, що ніколи більше не трапиться…

Щойно обмін товарами завершився, вони знову потисли руки, а тоді Встім уклонився землеробу. Рисн спробувала відтворити порух наставника, удостоївшись усмішки від Треша та кількох його супутників, котрі про щось теревенили шепітною мовою шинів.

Така довга й нудна поїздка — і все заради кількахвилинної оборудки. Але Встім мав рацію: на Сході за цих курчат дадуть чимало сфер.

— Ну, і що ти засвоїла? — запитав її бабск, коли вони простували назад до головного фургона.

— Що шини — дивні.

— Ні, — заперечив Встім, але без суворості в голосі. Він ніколи не сердився на неї. — Вони просто не схожі на нас, дитино. Дивні люди поводяться непередбачувано. А про Треша й подібних до нього аж ніяк такого не скажеш. Навіть навпаки, вони дещо занадто прогнозовані. По той бік Імлистих гір світ не стоїть на місці, але шини, схоже, поставили собі за мету залишитися такими, як були. Я привозив їм на продаж фабріали, та вони вважають їх непотребом. Або від лукавого. Або блюзнірством їх використовувати.

— Але це аж ніяк не одне й те саме, наставнику.

— Атож, — промовив той. — Але шини є шини — їх важко зрозуміти. Так чи інак, але що ж ти насправді засвоїла?

— Що для них скромність — все одно що хвастощі для гердазійців, — відповіла дівчина. — Ви обоє щосили п’ялися показати, які нікудишні ваші товари. Я спочатку подумала, що це дурість, але тепер збагнула, що в них, видно, так торгуються.

Бабск широко всміхнувся:

— І цим довела, що розумніша за половину тих, кого я брав із собою. Слухай сюди. Ось твій сьогоднішній урок: ніколи не намагайся ошукати шинів. Говори навпростець, ріж правду-матінку та — якщо вже на те пішло — збивай ціну своєму товару. За це вони тебе на руках носитимуть. І при розрахунку не образять.

Рисн кивнула. Вони підійшли до фургона, і Встім дістав звідкись дивний невеличкий горщик.

— Ось, тримай, — сказав він. — Візьми ножа й наріж трохи цієї трави. Але бери глибоко під корінь, щоб на стеблинах лишилося досить ґрунту. Без нього ці рослини не живуть.

— А нащо мені це робити? — спитала та, наморщивши носа, але горщик усе ж взяла.

— Для того, — відповів бабск, — що ти вчитимешся піклуватися про них. Я хочу, щоби ти дбала про цю траву, аж доки не перестанеш сприймати її як дивну.

— Але чому?

— Бо це зробить із тебе ліпшу крамарку, — відрізав той.

Рисн насупилася. Невже він конче має раз по раз викидати такі коники? Напевно, тому він і був одним з тих нечисленних тайленів, яким вдавалось укладати вигідні угоди з шинами. Бо він такий само дивний, як і вони.

Дівчина пішла виконувати, що веліли. Скаржитися не було сенсу. Але спочатку прихопила пару пошарпаних рукавиць і підсмикнула манжети. Вона не збиралася псувати хорошу сукню заради горщика слинявої, кататонічної, ідіотської трави.