Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"

Традиційні вбрання імператорських наречених, які наступного дня вийдуть заміж, виглядали так, ніби ці наречені погодилися взяти участь у стародавньому кривавому ритуалі, причому в якості жертви. Чи то сукні, чи нічні сорочки були білі, довгі, горловина затягувалася на шиї тасьмою, широчені рукави повністю приховували руки, а сірий уривок мотузки замінював пояс. Криваво-червона вишивка на подолі та плечах лише посилювала враження. І дівчата дуже «раділи», що їхати просити благословення в жіночої богині треба було не босоніж. Тому що їхали вони насправді недовго. А майже половину шляху пройшли пішки, широкою вулицею, що веде до храму, яка могла похвалитися залишками стародавньої дороги з червоного каменю, купою колдобин і забороною на будь-які прогулянки, крім піших. Богиня, мабуть, за щось не любила коней та вози.

Зате вона обожнювала натовпи людей і польові квіти, під якими наречених намагалися поховати, кидаючись цілими віниками.

І ухилятися не те, щоб було не можна, просто нікуди. Нареченим залишили вузький прохід. І люди, якби їх не стримувала варта з ростовими щитами, могли б дотягнутися до дівчат руками.

— Мені страшно, — прошепотів хтось за спиною Ліїн, коли один із вартових похитнувся через поштовх у спину.

Ліїн глибоко вдихнула, відігнала бажання згорбитися і спробувати зменшитися і гордо пішла далі. Тим більше йти вже було недалеко — храм, збудований з того ж червоного каменю, що й дорога, височів такою собі стрілою-вежею буквально за десяток кроків.

У храмі було порожньо, похмуро і холодно, у дівчат навіть з'явилися сумніви, що богиня, на честь якої його побудували, дійсно любить жінок. Проте відчуття, що тут їх і принесуть комусь у жертву, зростало і міцніло.

— Ідіть сюди, діти, — пошелестіло звідкись праворуч так страшно, що полохлива Качечка верескнула і вчепилася в руку Волошки.

Наречені трохи постояли, подумали, дехто озирнувся, але підказати, що робити далі, не було кому, супровід залишився на вулиці, а потім таки пішли. Несміливо. І дуже повільно.

Як не дивно, з кожним кроком ставало все тепліше та світліше. І храм із похмурого склепу перетворювався на величне світле приміщення. А на невидимих досі стінах розцвітали намальовані квіти, з'являлися дивовижні птахи, а потім і зовсім гарні краєвиди.

— Одружуючись, ви вступаєте в темряву і невідомість. Ви не знаєте, який ваш чоловік і вам доведеться поступово його вивчити. А він вивчатиме вас, — шелестів голос невидимої жінки. — І якщо цей чоловік справді був призначений для вас, з кожним кроком ваша родина буде світлішою, а будинок затишнішим. А якщо ні, ви поринете у морок і можете втратити себе. Тож подумайте, діви. Може вам ще не пізно втекти? Може, чиєсь багатство та ім'я не варті того, щоб провести поряд з ними все життя, терплячи чоловіка, якого ви ненавидітимете? Може…

Ліїн, якій голос і храм чим далі, тим більше здавалися чимось нереальним, зосередилася на своїй магії, потрясла головою, а потім заплющила і різко розплющила очі.

Ілюзія пропала разом із голосом, що пророкує то щастя, то нещастя. І виявилося, що дівчата стоять посеред порожньої квадратної вежі. По її стінах зміїться вгору сходи і впираються в крихітні дверцята під самим дахом.

Озирнувшись, Ліїн побачила зачинені двері. Натомість попереду були ще одні, відкриті.

— Іди, чарівниця, — глузливо сказав звідкись зверху надтріснутий старий голос. — Якщо змогла вирватися з туману так швидко, то або твоя сила дорівнює тому, хто його створював, або ти вмієш не піддаватися своїм почуттям. І те, і те дуже непогано. Особливо спочатку. Іди.

— Дякую, — несміливо прошепотіла Ліїн і справді пішла до відчинених дверей.

А дівчата так і залишилися стояти за спиною, збившись у злякану зграйку.

— Не турбуйся за них, кожна вийде, коли буде готова подолати свій страх, — сказав голос за спиною, і Ліїн ледве стрималася, щоб озирнутися. Чомусь здавалося, що це буде неправильно. — Інакше не можна. Інакше жертовні наречені справді пропадуть.

— Ага, значить жертви, — прошепотіла Ліїн і вийшла з вежі.

І опинилася на невеликому майданчику, серед якого росла яблуня і стояв зруб колодязя. Майданчик заріс травою, і в ній ледве виднілася доріжка, викладена плоскими овальними камінцями, зібраними на пляжі. А під яблунею стояла лава, на якій вільно розсівся душечка Змій. І він усміхався, ясно так, що хотілося посміхнутися у відповідь.

— Ліїн, нам треба поговорити, — сказав він, встаючи на ноги і жестом запрошуючи сідати. — Я навіть погрів вам місце.

Дівчина пересмикнула плечима.

— Дякую, — пробурмотіла тихенько, але пішла посидіти на лавці. Все одно виходу в стіні, що оточувала майданчик, дівчина не помітила. А двері за спиною зачинилися відразу, як вона вийшла.

Храм жіночої богині з лави виглядав як звичайнісінька вежа із сірого пісковика. Навіть не дуже висока. Чи то храм різний з двох боків, чи і стара дорога, і червона стріла теж лише ілюзія.

— Говоріть, — веліла дівчина чоловікові, що сів поруч.

— Ліїн, вибачте, що я одягнув той браслет, нічого не пояснивши. Я чомусь вважав, що ви здогадаєтеся, навіщо я це зробив. Але, подумавши, я тільки зараз зрозумів, що насправді ви майже нічого не знаєте і зрозуміти мене, мабуть, не могли.

— Хм, — відповіла дівчина. — І навіть клятву на крові за ваші страшні таємниці не вимагатимете?

— Ну, тут таке місце, що змусити вас щось розповісти не зможуть. Ні обманом, ні умовляннями, ні тиском. Це дуже давнє місце сили насправді. Тут можна зрозуміти свій страх та вбити його.

— А наречених сюди навіщо привели? — здивувалася Ліїн.

— Думаю, у наречених цих страхів більше, ніж у якогось воїна. Усі, хто заходить у храм, чують різне, навіть якщо увійшли одночасно, — розповів Велівера.

— Справи, — тільки й сказала Ліїн, відганяючи думку, що їй на щось натякали. Можливо, тільки на те, що вона справді боїться заміжжя, пам'ятаючи, чим воно закінчилося для мами. Та й для батька весілля закінчилося не найкращим чином. — То що там із вашими таємницями?