Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

Він примовк, поринувши в себе; здорове око блукало пабом, а Робін не знала, чи справді за цим засмаглим обличчям, зморшкуватим і темним, мов кора дерева, піднялися якісь давні спогади, чи то Сатчвелл просто грає роль відповідно до моменту, аж тут він тихо промовив:

— Марго Бамборо. Що то була за дівчина!

Він пригубив пиво, а тоді спитав:

— Тебе її чоловік найняв, га?

— Ні,— відповіла Робін.— її донька.

— А,— кивнув Сатчвелл.— Ну так, вона народила малу. Але по ній і видно не було, коли я був зустрів її після весілля. Струнка, як і була. Обидві мої дружини після кожних пологів набирали вагу.

— А скільки у вас дітей? — увічливо спитала Робін.

Вона хотіла, щоб скоріше принесли їжу. Піти геть, коли перед тобою вже стоїть замовлена страва, важче, а інтуїція підказувала, що примхливий настрій Сатчвелла скоро зміниться.

— П’ятеро,— відповів Сатчвелл.— Двоє від першої дружини і троє від другої, але то ненавмисне вийшло, бо вона народила двійню. Слава Господу, вже всі повиростали. Діти несумісні з мистецтвом. Люблю їх,— грубувато додав він,— але правду сказав Сиріл Коннолі: дитячий возик у коридорі — то, чорт забирай, ворог обіцянки.

Він коротко зиркнув на неї здоровим оком, а тоді різко спитав:

— То чоловік досі думає, що я маю стосунок до зникнення Марго?

— Досі? — перепитала Робін.— Про що ви?

— А він мене був поліції здав,— відповів Сатчвелл.— Того-таки вечора, як вона зникла. Вирішив, шо вона зі мною втекла. Ти в курсі, шо ми з Марго за кілька тижнів до того випадково зустрілися?

— Так, знаю про це,— кивнула Робін.

— Тож цей, як там його, надумав собі всякого,— провадив Сатчвелл.— Десь я його розумію, воно таки здавалося підозрілим. Я б, мабуть, про те саме подумав, якби моя пташечка зустріла давнє кохання, а тоді вшилася геть... тобто зникла.

Принесли страви. Стейк з картоплею, що його замовив Сатчвелл, вигляд мав апетитний, а от Робін надто зосередилася на питаннях і неуважно прочитала меню. Вона уявляла таріль із салатом, а натомість отримала дерев’яну тацю з закусками: гарячі кружальця ковбаси, хумус і листя в липкому майонезі буде вкрай незручно їсти, водночас щось занотовуючи.

— Хочеш картоплі? — спитав Сатчвелл, підсуваючи в її бік металеве відерце.

— О ні, дякую,— усміхнено похитала головою Робін. Вона відкусила шматочок хлібної палички й продовжила з ручкою у руці:

— Марго говорила про Роя, коли ви випадково зустрілися?

— Троха,— відповів Сатчвелл з повним ротом стейку.— Вона тримала лице. Ну знаєш, як воно ведеться, як зустрічаєш колишніх? Удаєш, шо все правильно зробив і не жалкуєш.

— А ви думаєте, що вона жалкувала? — спитала Робін.

— Вона була нещаслива, з усього видно. Я подумав, шо ніхто про неї не дбає. Вона вся така храбрувалася, але я бачив, шо вона нещасна. Замучена.

— Ви тільки одного разу бачилися?

Сатчвелл жував свій стейк і замислено роздивлявся Робін. Урешті-решт він проковтнув їжу та спитав:

— Ти мої свідчення поліції читала?

— Так,— кивнула Робін.

— Тоді ти вже в курсі,— відповів Сатчвелл, тицяючи в її бік виделкою,— шо бачилися ми один-єдиний раз. Авжеж?

Він усміхався, застерігаючи її ніби м’яко, але Робін відчула тонке жало агресії.

— Отже, ви пішли до пабу й розмовляли? — спитала Робін, усміхаючись і вдаючи, що нічого не помітила, роздражнюючи його, і Сатчвелл провадив уже м’якшим тоном:

— Так, ми пішли до одного бару в Камдені, неподалік моєї квартири. Вона ходила на виклик до пацієнта.

Робін записала.

— А пам’ятаєте, про що ви розмовляли?

— Вона розповіла, шо зі своїм чоловіком познайомилася в медінституті, шо він весь такий перспективний і таке інше. Хто він там був? — спитав Сатчвелл із силуваною, як здалося Робін, недбалістю.— Кардіолог чи хто?

— Гематолог,— відповіла Робін.

— Кров вивчав, чи шо? Марго завжди западала на розумних. Навіть на думку не спадало, шо серед них бувають такі самі паскуди, як і будь-де.

— У вас склалося враження, що доктор Фіппс — паскуда? — легковажно поцікавилася Робін.

— Та не шоб аж,— відповів Сатчвелл.— Але казали, шо він упертий, як віслюк, і мамій, яких мало.

— Хто вам таке сказав? — спитала Робін, затримавши руку з ручкою над записником.

— Та хтось знайомий,— відповів Сатчвелл, знизавши плечами.— А ти незаміжня? — спитав він, кинувши погляд на ліву руку Робін, де не було обручки.

— У громадянському шлюбі,— злегка усміхнулася Робін. Вона звикла відповідати саме так, коли відкараскувалася від флірту з боку свідків і клієнтів, щоб установити кордони.

— А,— сказав Сатчвелл.— Я завжди знав, шо коли пташка живе з хлопом без шлюбу, то вона справді по ньому сохне. Бо ж ніщо, крім почуттів, її не тримає, га?

— Мабуть, так,— злегка всміхнулася Робін. Вона розуміла, що Сатчвелл хоче їй дошкулити.— Марго не згадувала про якісь свої тривоги чи проблеми? Вдома чи на роботі?

— Та я ж кажу, там було суцільне «про людське око»,— відповів Сатчвелл, жуючи картоплю.— Робота — казка, чоловік — янгол, дитина — янгол, дім — рай: і все сама,— він ковтнув.— Я так само вчинив: і виставляюся, і нагороду маю, і в гурті граю, і в серйозних стосунках... але то я набрехав,— додав він, пирхнувши.— Я ту пташку пам’ятаю лише тому, шо того самого вечора ми розбіглися. Як звали, уже й не згадаю. Ми недовго були разом. Вона