Читати книгу - "Чорний дім"

Хто була ця жінка? Якби він міг пригадати її ім’я, він міг би подзвонити Джеку, або Дейлу, якщо Джек не буде відповідати на телефон…і покласти край поганому сну Френч Лендінґа.

«Кошмар леді Маґовен». Добре.

— Кошмар, — Генрі каже, а тоді регулює голос і повторює, — Кожж-мар. — Він знову добре імітує.

Старий дивак, котрий стоїть за дверима студії, вважає, що навіть занадто добре. Він злісно супиться і клацає садовими ножицями. Як може цей сліпий говорити так схоже на нього? Це неправильно, це абсолютна помилка. Старий монстр палко жадає вирізати голосові зв’язки з горла Генрі Лайдена. Скоро, обіцяє собі, він зробить це.

І з’їсть їх.

Сидячи в офісному кріслі, нервово вистукуючи пальцями по блискучій дубовій поверхні, Генрі згадує коротку зустріч на сцені. Це було не так давно, на танцях на Святі полуниці.

«Скажіть мені своє ім’я і назву пісні, яку б ви хотіли почути.

Я Еліс Везер, і… “Місячне сяйво” Бенні Ґудмана».

— Еліс Везер, — каже Генрі. — Ось як її звали, і якщо вона не знає твого імені, мій смертоносний друже, то я мавпа на жезлі.

Коли він починає підводитись, хтось — щось — починає стукати по шибці зверху дверей.

Ведмедиця підходить ближче, фактично змушує себе зробити це, і тепер вона, Джек, Док і Шнобель зібралися навколо дивана, куди наполовину занурився Мишеня. Він схожий на людину, яку затягує сипучий пісок.

«Ну, — думає Джек, — тут немає сипучих пісків, але він важко вмирає. У цьому немає жодних сумнівів».

— Слухай сюди, — каже Мишеня.

У куточках очей знову з’являється чорний слиз. Гірше, він сочиться з куточків рота. Сморід гниття стає сильнішим, ніж будь-коли, оскільки внутрішні органи почади здаватися в цій боротьбі. Джек дивується, що вони протримались так довго.

— Говори, — каже Шнобель. — Ми слухаємо.

Мишеня дивиться на Дока.

— Коли я закінчу, зробиш мені феєрверк. Дозу «кадиллаку». Зрозумів?

— Ти хочеш випередити те, що хоче тебе знищити?

Мишеня киває.

— Я згоден, — погоджується Док. — Ти підеш з усмішкою на обличчі.

— Сумніваюся, брате, але я спробую.

Мишеня переводить почервонілі очі на Шнобеля.

— Коли все буде скінчено, загорніть мене в один із нейлонових тентів, що в гаражі, засуньте мене в ванну, я впевнений, що до опівночі ви зможете змити мене в каналізацію… як пивну піну. Я був би обережним на вашому місці. Не… торкайтеся того, що залишиться.

Ведмедиця заливається слізьми.

— Не плач, люба, — каже Мишеня. — Я випереджу його. Док обіцяв. Шнобелю?

— Я тут, друже.

— Зроби мені маленьку послугу. Гаразд? Прочитаєте вірш… Одена… той, що спричиняє мороз у яйцях…

— «Не читайте Біблію за її прозу», — каже Шнобель. Він плаче. — Гаразд, Мишеня.

— Прослухаєте щось із репертуару «Небіжчика»… можливо, «Брижі»… і обов’язково випийте достатньо «Кінґслендського», щоб достойно провести мене в моє наступне життя. Думаю, могили… на яку б ви могли відлити, не буде, але… зробіть усе, що у ваших силах.

Джек не може не засміятись. І тепер настала його черга вловлювати всю силу багряних очей Мишеняти.

— Копе, пообіцяй мені, що ти зачекаєш до завтра, щоб йти туди.

— Мишеня, я не впевнений, що зможу це зробити.

— Ти мусиш. Сьогодні там не буде диявольського собаки… у лісі біля будинку буде щось інше… інші речі. — Він жахливо закочує очі. Чорна гидота, неначе дьоготь, стікає на бороду. Тоді він збирається з силами і веде далі: — Вони просто з’їдять тебе, як цукерку.

— Думаю, у мене немає іншого вибору, — насупившись, каже Джек. — Там є маленький хлопчик, він в…

— Безпеці, — шепоче Мишеня.

Джек здіймає брови. Він не впевнений, що почув Мишеня правильно. І навіть якщо так, чи може він вірити в те, що почув? Мишеня пожирає сильна огидна отрута. Він ще може протистояти їй, говорити всупереч їй, але…

— Ненадовго він у безпеці, — каже Мишеня. — Не від усього… є те, що може дістатись до нього, я припускаю… але на даний час він у безпеці від містера Манчін. Так його звати? Манчін?

— Маншан. Я думаю. Звідки ти знаєш це?

Мишеня надзвичайно моторошно всміхається Джекові. Це усмішка вмираючого віщуна. Він знову торкається лоба, і Джек з жахом зауважує, що його пальці, розплавившись, тануть один за одним та від нігтів чорніють.

— Я все дізнався. Кажу тобі. І послухай: нехай краще хлопчика з’їсть там… там, де він є… якийсь гігантський жук, чи краб, ніж ти маєш померти, рятуючи його. Бо тоді аббала точно заволодіє хлопчиком. Так каже твій… твій друг.

— Який друг? — з підозрою, запитує Док.

— Не зважай, — каже Мишеня. — Голлівуд знає. Правда, Голлівуде?

Джек неохоче киває. Це Спіді, звичайно ж. Чи Паркус, якщо хочете.

— Зачекай до завтра, — каже Мишеня. — До опівдня, коли сонце найсильніше в обох світах. Пообіцяй.

Спочатку Джек не може нічого сказати. Суперечні почуття розривають його.

— Все одно, доки ви дістанетесь до Шосе-35, буде цілковита темрява, — спокійно каже Ведмедиця.

— А в лісі тім — справжнє лайно, — каже Док. — Порівняно з ним, клята Відьма з Блер — пухнасте кошеня. Я не думаю, що тобі хотілось би зустрітись із ним уночі, хіба що ти прагнеш зустрічі зі смертю..

— Коли ви все зробите… — шепоче Мишеня. — Коли ви все зробите… якщо хтось із вас залишиться… спаліть це місце дотла. Ту діру. Той склеп. Спаліть дотла, ви чуєте мене? Зачиніть двері.

— Так, — каже Шнобель. — Почули і зрозуміли, друже.

— Останнє, — каже Мишеня. Тепер він говорить безпосередньо до Джека. — Ти можеш знайти його… але, думаю, у мене є ще дещо, що тобі потрібно. Це слово. Воно має силу, коли звучить з твоїх уст, через те, чого ти… ти торкався. Колись давно. Я цього не розумію, але…

— Все правильно, — каже йому Джек. — Я торкався. Яке слово, Мишеня?

В якусь мить він думає, що Мишеня вже ніколи не скаже цього слова. Щось явно бореться з ним, щоб він не промовив його. У цій боротьбі Мишеня виходить переможцем. Так,