Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— І краще не кличте слуг, бо тоді мені доведеться вихопити браунінг, а це може погано закінчитися для вас, — попередив я.

Він здивовано подивився на мене.

— Ви справді вважаєте, що я причетний до зникнення тої дівчинки? — Він відкинувся у фотелі і засміявся, схопившись за голову. — Господи, мабуть, я таки схожий на якогось божевільного, якщо ми могли подумати про мене таке. — Він скривився і зітхнув. — Іване Карповичу, я не причетний до зникнення цієї бідолашної дівчини. Я не знаю, як це довести, взагалі-то я думав, що доводити мусить сищик. На свій захист можу лише сказати, що за всіх своїх вад я не ідіот, це вам підтвердять навіть мої вороги. А якщо я не ідіот, то я б не запрошував вас розслідувати цю справу, якби був хоч трохи причетний до неї.

— Ви хороший артист, професоре, вмієте дуже добре брехати, але недостатньо добре, щоб я цього не помітив. Для чого вам знадобилася та дівчинка, і що ви з нею зробили?

Лавессі зморено зітхнув. Я стежив за кожним його рухом, готовий будь-якої миті вихопити браунінг. Його руки були над столом і нічим мені не загрожували. Здається, якийсь рух ноги, на який я не звернув уваги. А потім фотель, у якому я сидів, провалився вниз. Це сталося миттєво, але я встиг схопитися за край підлоги, повиснути на кінчиках пальців, спробував підтягнутися, та професор, що вистрибнув із-за столу, вдарив по моїх пальцях носаком — і я провалився. Впав у якомусь підвалі, господи, як же я ненавидів підвали! Фотель перевернувся, наче витрушував мене, після чого зник у стелі, яка закрилася високо над моєю головою. Тепер у кабінеті професора стояв порожній фотель. Цікаво, чи багатьох відвідувачів так спровадив цей божевільний вчений?

Я вихопив браунінг, озирнувся. Велике приміщення, добре освітлене. Під стелею складний металевий механізм, який забезпечував роботу фотеля з викидання небажаних гостей. Почулися кроки, багато кроків. До підвалу відчинилися двері, в які почали забігати люди. Слуги професора у сірих одностроях і з тими дивними, наче відсутніми поглядами. Їх забігло близько півсотні, вони стали уздовж стіни і подивилися на мене.

— Стояти! — крикнув я їм і погрозив браунінгом. Чесно кажучи, ніколи не думав, що у Лавессі стільки слуг.

— Узяти його! — почувся голос професора зверху. Я вистрелив на звук, а слуги кинулися до мене.

— Стріляю! — закричав я, сподівався налякати їх. Вбив першого, другого, третього, я ж стріляв упритул, а вони лізли на мене, навіть не намагалися ухилятися від куль. Я вистріляв усі набої, ті слуги, що вціліли, кинулися на мене. Я збив одного міцним ударом у щелепу, потім ще одного, третій удар зав’яз, мене схопили, повалили і почали топтати. Мене б убив цей розлючений натовп чоловіків.

— Не вбивати! — почувся голос професора.

Від мене відступили. Я лежав на підлозі скрутившись. Мить тому мене топтали, били, рвали, кусали. Було дуже боляче, паморочилося в голові.

— Узяти його! — слуги підійшли до мене і почали в’язати. Я не чинив опору. Точніше, спробував і знепритомнів.

— Іване Карповичу! — Мене плескали по щоках. Я розплющив очі. Одне око, бо друге геть запливло. — Вітаю вас, що живі. Я думав, мої хлопці заб’ють вас! Мушу визнати, що ви бились, наче той тигр чи лев. Ви вбили чотирьох і трьох поранили! У ще одного навіть зламана щелепа. У якомусь первісному племені ви були б ватажком, Іване Карповичу, славним воїном! Тому я вас і обрав.

Я лежав зв’язаний на столі. Подумав, що хотів же втекти від усього цього подалі, щоб більше не потрапляти у підвали. Але не втік — і ось знову. Професор Лавессі перевернув мене, почав стригти мені потилицю. Я намагався пручатися, але чомусь не міг поворухнутися.

— Я вколов вам спеціальні ліки, завдяки яким ви втратили можливість рухатися, але залишилися притомним, — пояснив професор, який вправно чикав ножицями біля моєї голови. — Вам, Іване Карповичу, мабуть, не я перший кажу, що не збирався вас чіпати, але ви самі мене змусили. На весіллі у нашого знайомого Бенедіктова той, уже п’яненький, згадав, що ви займалися справою Іллюші Благово. Господи, я думав, що про нього всі вже забули, а тут, виявляється, сам Іван Карпович Підіпригора зацікавився! Це мені дуже не сподобалося. З одного боку, минуло вже досить багато часу, і ви нічого не знайшли. З другого — Бенедіктов казав, що ви пам’ятаєте про цю справу. І це мені налякало. Ваша увага позбавила мене спокою, я не міг зосередитися на науці, тож вирішив діяти сам, зробити операційне втручання, а не чекати, поки проблема вийде гноєм.

Він закінчив стригти і почав мазюкати мою потилицю чимось прохолодним і мокрим. Здається, збирався її голити.

— А тут якраз трапилася ця історія з дівчиною. Її зґвалтував і вбив один із моїх слуг, який вийшов із покори, за що я його знищив. Справу з поліцією владнав, з батьками теж, у них шестеро дітей, одним менше, одним більше — не має значення. І тут я подумав, що те бідолашне дитя могло б стати хорошою наживкою для вас. Я чув, що ви дуже нетерпимі до випадків, коли кривдять жінок. А ще ж у вас маленька донька, за якою ви, мабуть, сумуєте. Мусили зацікавитися цією справою і прийти. Так і сталося.

Лавессі почав голити мою потилицю.

— Ви все-таки чудовий сищик, Іване Карповичу! Ви відчули, що я брешу, зрозуміли, що я якось причетний до зникнення дівчинки. Насправді не я, а один зі слуг, але то вже інша справа. Так ось ви розкусили мене, але я чекав цього. Навіть подумати