Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Під Савур-могилою 📚 - Українською

Читати книгу - "Під Савур-могилою"

250
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Під Савур-могилою" автора Андрій Хімко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 166 167 168 ... 173
Перейти на сторінку:
помилився. Любий вершник кликнув його знайомим тихим посвистом, і він, мотнувши обраділо головою, підтюпцем зайшов у річкову воду в блаженстві. Там Сірко його розкульбачив при березі, а потім довго й старанно мив у тихоплинній воді. Найбільше задоволення Велес мав від лоскітної гребниці.

Та всьому приходить кінець. Велес бавливо підгрібав би ще під себе прохолодну воду, та господар вивів його з води і поставив біля свого шаття та кульбаки для обсушки. Підсихаючи, Велес стояв смирно й чемно, хоч комарі й ґедзі змушували його стріпувати довгим пишним хвостом. Він втішився, коли господар, щось тихо говорячи сам до себе, врешті окульбачив його, знісся в сідло і поїхав не скачем, як любив, а тихо й замешкливо додому. Його здивувало лише те, що вершник йому, напашеному, навісив у стайні тобівку з вівсом і, не розкульбачивши на ніч, поласкав особливо щемко.

А Сірко і в путі до Січі згадував, усміхаючись, як пожежні вогні з коліс, пущених з гори, схарапудили ворожих коней, осліпили жовнірів, драбантів і самого Чернецького, допомігши козакам звалити знепритомнілого польного з коня. Багатющі пакгаузи зброї, гармати й набої, шати й харч, навіть вина та ґамза були залишені втікачами, не кажучи про коней у рондах. Втеча решток ворожого війська аж під Ковель була безприкладною, як початок довгожданого кінця ляському пануванню в Україні.

Переглядаючи з віддалі часу тяжкі бої під Ахтиркою, Кишеньками, Полтавою та Боровицею, Сірко тішився, що не допустив нової різанини та домігся від воєвод пропуску через пороми збіжжя, пороху, набоїв, свинцю, гармат і пожалувань, врятувавши від смерті Дорошенкового посланця — ротмістра Івана Мазепу, спійманого сотником Турлюном під Інгулом, а той тепер, на його, Сіркову, думку, є єдиною надією на заміщення Самойловича. «А так, адже, попри все, і освічений він, і вишколений при Яні-Казимирі, і зварений при крулевому та царському дворі хитруваннями, підступи остями, намовами та картярськими шельмуваннями»,— прийшла Сіркові в отямок постать вибавленця з лиха.

Уже в бурдюзі, як десь далеко гриміло й блискало, а січовищем потягнув повів-вітерець, Сіркові згадалися найтяжчі сутуги в житті, складні й заплутані гріхами вчинків і дій так, що їх було не розплутати навіть тепер. Адже проміняв родину на січове товариство та його нужди і нендзи, адже наказав учинити Чорнодолинську різанину, не пощадивши серед півтори тисячі доброхітців-поверненців навіть власних небожів. «Простіть нас, братове й сини, і спіть спокійним сном до страшного Божого суду, замість того, щоб розплоджуватись у Ханстві на наші християнські погибелі!» — повторив і тепер сказане колись.

В душі його тремтіло, як нап'ята тятива, якесь очікування, щось важливе, вирішальне, спожиткове, бо вже знялися та пішли до Буцької переправи царські стрільці з генералом, як повідомив Сірка джура Назар Оскарко, і кошовий мислив: «Коли б ми, чільці, духовники і поспольство так з ними трактували, як із ляхами, або так, як я цього разу, ми б не допустили краю до руїни та ізгону люду. Наше сполеченство підкупило ассійське лжеєдиновірство царату й кліру, їхні підступності, яких ми досі не розгадали, фальші й намови, що не лиш нас, а й світ ошельмують...»

З бездоганною яскравістю згадалися Сіркові зустріч і розмова з ханом Мурадом і дослівний зміст листа до його попередника: «Ясновельможний мосьпане з чисельними ордами і близький сусідо! Не мислили б ми, Військо Запорозьке, іти на війну і неприязнь із Твоєю ханською милістю та Твоїм панством, якби не було постійного приводу до того з Твого боку. Послухавши поганої ради навіженого ненажери-візира і виконуючи наказ султана, Твоя ханська мосць почала війну з нами в зимні свята не по-кавалерськи. Наш Бог-боронець, спасши нас, підказав нам відповісти Вам по-лицарськи гостиною в Ханство, хоч, правда, й недешкретною. Отож що сієш, те й жнеш... Бажаємо Твоїй ханській мосці здоров'я і щасливого життя! Доброзичливий Твоєї мосці приятель, Іван Сірко з товариством. Вересня 23-го, 1675 року від Різдва Христового і 7183-го літа від створення світу...»

Згадав Сірко і листа багатотитульного хондкара, писаного у хворій величі.

«Невже,— морочно мислив Сірко,— ні цар у своїй стотитульності, ні султан не розуміють істини, що чим більше під ними поневолених, тим вони осоружніші й звірино-хижіші?!»

Заліплений сургучево-лаковою тугрою-печаткою, той лист був зразком наруги над здоровим глуздом і тямком, був глумлінням над ними, козаками! Сірко посміхнувся не лише від згадки про дотепну козацьку відповідь на султанового листа, а й від його титульної подібності до значно примітнішого божевільністю царського.

«Яке то горе й лихо простому й тямковитому поспольству жити під берлом отаких вертепних маніяків-кровососів і чуперадел!» — глибоко зітхнув Сірко і згадав із болем, як Гоголівський та ставицький протоієрей Ісакій — Іван Дзеня і переяславський полковник Войця Сербин якось твердили отрутно-цьковно і навітно-наплітно князеві Казбулатові, що не хто інший, як він, Сірко, намовив Фрола Разю спопелити Білгородський острог і місто, змусивши Ромодановського перенести свій реґімент за Курськ, і ніби наказав ханові та самому візирові Асану-Мустафі-паші не відпускати воєводина Андрія Ромодановського і до скону з полону. Січовий суддя Микита Кудлай та значкові лавники Роман Малюк і Семен Хорошко самі те чули з вуст Самойловича, а Лука Андріяк, Денис Кривоніс і Петро Суховій — тепер товмач Ачіпай-мурза, навіть у Посольському приказі ті наусні теревені опротестовували, коли їздили на розвідини долі Філона Гаркуші, що зник не знати й куди у Загородці, Берестейщині чи під Пінськом. У Сірка не було сумніву, що Гаркуша був осоружнішим цареві, аніж гетьманові литовському, бо був вождем і введеної в титул царя Білої Русії.

«Лише завдяки нам, старшинам, царі Олексій і Федір із Самойловичем та султан із Гіреями зробили руїною і пустищем Правобічну Україну, і я не збоку був, хоч би й як хотів відсторонитися. Чи ж можу при отаких гріхах жити, ходячи по землі?» — згадав він, що вже приходив до цього рішенця, і почав поспіхом святково переодягатись, а потім під далекі стряси грози прикрив на колодку бурдюг, вивів Велеса зі стайні і, приткнувши кілком браму, скочив на коня та й поїхав із січовища, оповіщуючи бекетників гаслом у відповідь

1 ... 166 167 168 ... 173
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Під Савур-могилою», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Під Савур-могилою"