Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

Нарешті стукіт і брязкіт у залі стих, усі теле-, радіооператори та журналісти порозходились, і він дістав змогу хвилинку посидіти, не бачачи наведених на себе об'єктивів. Він відчував, як обличчя його береться, немов павутинням, утомою, просто-таки виразно відчував, як по шкірі розповзаються зморшки, як після химерної і напруженої гри з двома площинами на нього налягає виснаження. А викурити ще одну сигарету він уже не має права. Його дратує ця пересварка з Гребнітцером, його лікарем, а Амплангер, це вже запевно, тому донесе: три під час засідання, одну — після обіду і п'яту — після інтерв'ю. Амплангера знов обрали секретарем — без ніякого тривалого обговорення, без жодного голосу проти, і хоч той вийшов також із його «конюшні» — вибився ж бо в люди в «Блетхені», при батькові, в «Блетхені» й на «Блетхені» зробив собі також кар'єру,— він, Тольм, ніколи напевно до пуття не знав, кому Амплангер служить — Бляйблеві чи, може, й самому Цумерлінгу. Люб'язний, освічений, спритний, жорстокість свою виявляє не часто, але найвиразніше тоді, коли посміхається: жорстокішої посмішки, коли, як то кажуть, аж чути, що в людини скрегочуть зуби, йому ще не випадало бачити зроду. В Амплангера посміхаються всі — він сам, його дружина, четверо дітей, і декотрі лихі, але дотепні язики запевняють, нібито скоро в нього посміхатиметься вже й собака, кіт і папуги. Амплангерова посмішка має недобру славу й навіює на людей страх; як начальника відділу кадрів у «Блетхені» його бояться. В редакції ще працює кілька чоловік із тих, хто прийшов у газету на самому початку і з якими він може розмовляти відверто; вони й розповіли йому, що серед співробітників ходить вислів: «Якщо Амплангер посміхається, тобі гаплик».

Але тепер Амплангер, як видно, також стомився. Невже ж так стомився, що й не посміхнеться?

Коли Амплангер підсів до нього й сидів, задивившись на парк то вигляд він мав майже порядної людини, навіть досить пригніченої, а як зважити на комірець його білої сорочки то він наче трохи аж упрів, та й чуб у нього був зачесаний сяк-так; одне слово, Амплангер справляв враження мало не «вельми порядної» людини, коли оце щойно промовив:

— Викуріть іще одну, докторе, я нікому не скажу.

Але він тільки похитав головою і спитав:

— Що там з моєю дочкою? В газеті справді написано, що вона при надії?

— Ваша Сабіна кинула, мабуть, готуватися до чемпіонату, звідси й інсинуації. Я накажу, щоб у цьому як слід розібрались. Але мене вразила й поінформованість пана Бляйбля. Однак тепер я, з вашого дозволу, порадив би вам трохи полежати. День був таки божевільний, я й сам ледве на ногах стою і як тільки переконаюся, що ви вже в себе нагорі й у безпеці, то зразу ж піду додому. Але з пресою, якщо дозволите, ви впоралися чудово. Просто чудово!

— Я повинен уже завтра приступити до роботи? Я маю на увазі — бути вже в конторі?

— Ні. Аж післязавтра нам доведеться влаштувати невеличке свято, такий собі прийом для службовців та робітників. Адже більшість завідувачів відділами ви знаєте. Ні, завтра ще не треба.

— Я ще трохи посиджу. Ідіть собі спокійненько додому й вітайте дружину та дітей.

— Гадаю, немає потреби докладно вам пояснювати, що всі застережні заходи, які досі стосувалися пана Пліфгера, тепер переходять на вас. Якщо маєте бажання, пан Гольцпуке розповість про деталі. Він залюбки зробить це сам, хоч і я, певна річ, готовий до цього теж. Але не хочу його ображати. Отож коли дозволите висловити припущення, що за таких обставин ви дістанетесь додому без моєї допомоги, яка вам, можливо, була б обтяжлива, то я хотів би попрощатися.

— Дякую, і — до побачення! Отже, післязавтра.

З великою охотою він пішов би звідси відразу — пішки, через двір, потім через Замковий міст, алеєю до села, тоді поволеньки від хати до хати й так аж до церкви, там би сів, може, навіть помолився б, далі постукав би до Кольшредера, запросив би сам себе на каву й погомонів про світ — не про господа бога, ні, розмовляти з Кольшредером про Всевишнього він якраз не дуже й любить і, мабуть, саме через те, що Кольшредер — пастор. Там став би перед батьківським будинком, отим наново обшитим азбестовими листами півтораповерховим «куренем», у якому й досі мешкає вчитель, молодий хлопець, що має автомашину й дружину в джинсах і прибудував собі гараж, а город обернув на моріжок з густою, завжди рівненько скошеною травичкою, де валяються різнобарвні пластмасові іграшки двох його малюків. Досі він утримувався від того, від чого мав намір утримуватися й далі: попросити дозволу подивитись будинок усередині — обидві кімнати з похилими стінами на горищі, внизу вітальня, кухня та комірчина для реманенту, у підвалі — пральня й комора на продукти. Тепер вони, мабуть, зробили все по-сучасному, і йому просто цікаво, де в них стоїть ванна — внизу чи нагорі. Він пригадав би батька, матір, брата Ганса... Всі вони вже повмирали, батько з матір'ю поховані тут, а брат десь далеко, дуже далеко — коли там узагалі було що ховати. Ганс попав просто під снаряд. «Сталінський орган