Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Водночас фільм Лору дуже засмутив. Гарний, видовищний, але… Вона м’яла руку Степана і плакала, не стримуючи сліз. Добре, що косметика стійка…   

Дорогою додому вона ніяк не могла зрозуміти, чому герой не спробував ще раз вилізти і лягти поруч з дівчиною на того “плота” — місця вистачало і він би не замерз.

— Лоро, ну це ж фільм. Так задумано. З чого б тоді ви всі плакали? — намагався заспокоїти її Степан, керуючи авто.

— Стільки людей загинуло…

— Так. Але то було давно, а ти так переживаєш, ніби це трапилось щойно у тебе на очах. Не варто так засмучуватись і переживати через фільм.

— Я не переживаю... Я не розумію його вчинку. Ну чому він не спробував?

— Чужі вчинки дуже важко розуміти.

— Але невже не варто спробувати ще раз, якщо на кону життя? Врятувати і себе і її?

— Він міг її звідти скинути і вона б втопилася, а так вона точно вже перебувала у безпеці. Для мене — твоя безпека теж дуже важлива, — він усміхнувся до Лариси.

— Якби ми були на їхньому місці — я б не лежала. Я б не заспокоїлась, поки ти не піднявся б до мене, або я б спустилась до тебе… Я б не лежала… Як можна було спокійно лежати, якщо він був у крижаній воді?

— Наядо, не нервуйся ти так. Це ж кіно, мАла.

— Так, кіно… але ж у житті теж так буває…

— Буває. Часом, доводиться робити важкий вибір. Іноді, рятуючи когось, можеш людину ненароком скалічити чи втратити. А буває, що завдаючи значної шкоди — ти все ж її рятуєш. Це дуже складно.

— Наприклад, завдаючи шкоди? — Лариса здивовано поглянула на Степана.

— Наприклад, — він зітхнув, дивлячись на дорогу. — Наприклад — коли потрібно стріляти у терориста через заручника.

— Як через заручника?

— Отак. Прямо крізь людину.

— Таке буває? — Ларису вразило почуте.

— Буває, мАла. Є така практика. Іноді, щоб врятувати людину, доводиться зробити їй дуже боляче. 

— Це жахливо…

— У світі бувають такі речі, про які не хочеться ні чути, ні говорити. І життя на кону — це не причина для його порятунку. Бо все залежить від того, чиє воно. Чи це чиєсь абстрактне життя, до якого абсолютній більшості людей байдуже, чи дуже важлива у світовому масштабі людина. 

— Хіба не кожне життя важливе?

— На словах — важливе, а на практиці — ні. 

Наступного дня поїхали до селища. Травневі свята. 2 травня було суботою. Хризонівна вже майже змирилася з думкою про те, що Лора скоро стане дружиною Степана. Якихось пара місяців і все… Запропонувала влаштувати обід. Запросила Людмилу і Тетяну, Ніну Григорівну з Андрієм Семеновичем, котрі вже тихенько розписалися за цей час — от і привід виставитися. Приїхав Єгор, якого запросив Степан — в будинку Бондарів є вільні кімнати. Надамо тобі притулок...

Коли всі сіли за стіл, і Єгор ходив колами розливаючи шампанське, до зали, несподівано, зайшла… Кіра Дмитрівна. З її появою Лора відчула, як холод підкрався до спини.

— Як вас тут всіх багато… — протягнула вона.

— О! Кіро Дмитрівно! Доброго дня! Сідайте до нас, — повернулася до неї Віра Хризонівна.

— Ні, дякую, — сказала вона, усміхаючись.

Андрій аж залип на вродливу блондинку. Ніна штурхнула його у плече, і він опустив погляд.

— Але я не маю на це часу. Я б хотіла Стефана на два слова.

— Це так терміново? — уточнив він, не піднімаючись з-за столу.

— Стефан? — перепитав Єгор.

— Стефане, це терміново і дуже важливо.

— Але я відходжу від справ.

— Ще два місяці ти працюєш під моїм керівництвом, тому будь ласкавий, вийди з-за столу. Є важлива розмова…

Кіра Дмитрівна пішла на кухню. Степан посидів декілька секунд і, підвівшись, пішов за нею. Фурія зачинила за ним двері. Лариса намагалася заспокоїтись, але серце вистрибувало з грудей — Фурія приїхала не просто так... Хризонівна між тим пояснювала всім іншим, що Стефан — справжнє ім’я Степана. Але він малим його дуже соромився і обрав більш звичну для всіх форму. Так простіше.   

— Ти можеш дати мені води і соди? Загострення гастриту, печія мучить — не можу вже, — сказала Фурія, спираючись на стільницю.

— Ось, будь ласка, — Степан налив їй відфільтрованої води, поставив пачку соди і дав чайну ложку. Простежив, як вона набрала трохи менше половини білого порошку у ложку, додала до води і, змішавши, випила, поклавши ложку випуклою стороною вниз на краї склянки.

— Дякую… Це мене рятує...

— А медпрепарати не пробували?

— Степане… Які препарати? Це ж від нервів. Я хворію вже більше двадцяти років... 

— Лора нещодавно вчила захворювання кишково-шлункового тракту, так там відкрили бактерію, яка викликає оці всі гастрити. Може вам було б варто піти до гастроентеролога і нормально обстежитися?

— Лора... Гм... Може… Але я тут не для цього.

— А для чого? — Степан сперся на стільницю.

Кіра Дмитрівна з сумки, що висіла на її плечі, дістала поважного розміру паперову папку з документами і фото.

— Пам’ятаєш, ми з тобою намагалися хоч якось підлізти до Громова?

— Це було давно і мене це вже не цікавить.

— Він сидів собі спокійно на Забайкаллі, продавав тихенько зброю і техніку колумбійській наркомафії, а тепер він шукає виходи на Африку. І йому потрібна людина, котра в темі. Ти — ідеальний кандидат. Ти для нього — не чужий і він дуже зацікавлений у співпраці з тобою.

— Я пас.

— Я знала, що ти скажеш це… Але є одна інформація, котра змусить тебе передумати. Це копії. Оригінали у Москві, я можу організувати тобі доступ до архіву і ти зможеш особисто ознайомитися з усіма матеріалами, — Кіра Дмитрівна дістала ще одну папку і поклала поверх першої.

— Забагато тексту. Що це?

— Результати розтину твого батька…

— До чого тут мій батько? — Степан насупив брови.

— Стефане… Твій батько не зводив рахунки з життям… Його вбили. За наказом Громова.