Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Нехай попіл лишиться і зробить свою брудну справу.

9

«У моєї Сюзі є свої недоліки, але вона завжди все робить вчасно, — любив повторювати Пат Дельгадо. — Моя дівчинка надзвичайно пунктуальна».

У ніч перед святом Жнив ці слова справдилися. Через десять хвилин після того, як сонце нарешті сховалося за пагорбами й на Хай-стрит згустилися пурпурові тіні, вона стороною об’їхала будинок, у якому жила, і попрямувала до «Раю для подорожніх».

Вулиця була моторошно безлюдною, зважаючи на те, що то був вечір перед Жнивами. Оркестр, що грав у «Зеленому серці» впродовж останнього тижня, тепер мовчав. Періодично гахкали феєрверки, але ніхто не викрикував і діти не сміялися. На вулиці горіло лише кілька з численних кольорових ліхтариків.

З кожного темного закутня біля ганків витріщалися опудала, їхні білі, гаптовані хрестами очі змусили Сюзен здригнутися.

В «Раю» теж коїлося щось дивне. Коло конов’язі ніде яблуку було впасти (ще більше коней були прив’язані біля крамниці через дорогу), в усіх вікнах світилося. Весь освітлений, шинок нагадував велетенський корабель у темному морі. Але звичного п’яного піднесення й бучних з’ясувань стосунків Сюзен не чула, та й Шебового роздовбаного піаніно було не чутно.

Але уявити собі, що відбувається всередині, вона могла. Сотня чоловіків (може, більше) просто стоять і мовчки п’ють. Не розмовляють, не сміються, не кидають фішки на Алею Сатани, не викрикують переможно і не зітхають від розчарування. Ніхто не пестить повій і не щипає їх за сідниці, не краде жнив’яних поцілунків, не влаштовує п’яних сварок, що закінчуються бійкою. Чоловіки містечка просто п’ють неподалік від тюрми, в якій було замкнено її коханого та його друзів. Чоловіки, що пили всередині, цього вечора нічого не робитимуть. І якщо їй пощастить… якщо вона буде хороброю і їй пощастить…

Коли вона, тихо промовивши до Пілона, зупинила його перед шинком, з тіней вийшла якась фігура. Вона напружилася, проте швидко заспокоїлася: перші світло-помаренчеві промені місяця, що сходив, вихопили з мороку обличчя Шимі. Сюзен навіть тихо розсміялася — з себе самої. Він був часткою їхнього ка-тету, і вона це знала. Тож хіба дивно, що йому це теж було відомо?

— Сюзен, — пробурмотів він, знімаючи солом’яного бриля й притискаючи його до грудей. — Я тебе чекав.

— Чому? — спитала вона.

— Бо я знав, що ти прийдеш, — він кинув через плече погляд на «Рай», чорне громаддя, що порскало на всі сторони світу божевільним світлом. — Треба звільнити Артура і тих, інших, так?

— Маю надію, що нам це вдасться.

— Ми повинні. Люди там, вони не розмовляють, але їм і не треба. Я знаю, Сюзен, дочко Пата, я знаю.

Сюзен у цьому не сумнівалася.

— А Корал там?

Шимі похитав головою.

— Пішла до мерового будинку. Сказала Стенлі, що допоможе підготувати покійників до завтрашнього похорону. Але я думаю, на похороні її не буде. Великі мисливці за трунами їдуть геть, і вона з ними. — Він витер рукою очі, в яких уже бриніли сльози.

— Твій мул, Шимі…

— Уже осідланий, і в мене довгий повід.

Сюзен подивилася на нього, не ймучи віри вухам.

— Звідки ти знав…

— Так само, як знав, що ти прийдеш, Сюзен-сей. Просто знав. — Він знизав плечима і показав кудись убік. — Капик там, позаду. Я прив’язав його до колонки.

— Це добре, — вона навпомацки покопирсалася в сідельній сумці з меншими феєрверками. — Ось, візьми. В тебе часом не завалялося пари сірників?

— Еге ж, — без зайвих питань він сховав феєрверки до нагрудної кишені. Але в Сюзен, котра ні разу в житті не переступила через поріг «Раю для подорожніх», було до Шимі ще одне питання.

— Що вони роблять зі своїми пальтами й накидками, коли заходять туди, Шимі? Мають же вони їх знімати. Коли п’єш, стає гаряче.

— Ох, так. Вони кладуть їх на довжелезний стіл біля дверей. А коли йдуть додому, часто чубляться через те, де чиє пальто.

Вона кивнула, швидко прикидаючи щось у голові. Він стояв перед нею, досі притискаючи бриля до грудей, і чекав, поки вона закінчить розмірковувати, адже сам цього не вмів… принаймні, в загальноприйнятому сенсі. Поміркувавши, Сюзен знову підвела голову.

— Шимі, якщо ти мені допомагатимеш, то в Гембрі тобі більше залишатися не можна… і в Меджисі… і взагалі в усій Зовнішній Дузі. Ти поїдеш з нами, якщо ми виберемося звідси. Ти маєш це збагнути. Розумієш?

З того, як просвітліло його обличчя, Сюзен зрозуміла, що він добре тямить, про що йдеться.

— Еге ж, Сюзен! Поїду з тобою, Віллом Деаборном, Річардом Стоквордом і моїм найкращим другом містером Артуром Гітом! Поїду до Внутрішнього світу! Ми побачимо будівлі, і статуї, і жінок у сукнях, як у казкових фей…

— Якщо нас упіймають, то вб’ють.

Усмішка зійшла з його вуст, але очей він не відвів.

— Атож, уб’ють, якщо піймають, так.

— Ти ще не передумав?

— Капик уже осідланий, — повторив він. Цієї відповіді Сюзен цілком вистачило. Вона взяла Шимі за руку, що притискала бриля до грудей (верхівка капелюха вже була добряче пом’ята — вочевидь не вперше). Тримаючи однією рукою долоню Шимі, а другою спираючись на луку сідла, вона нахилилася і поцілувала його в щоку. У відповідь хлопець всміхнувся.

— Зробимо все можливе, так? — спитала вона в нього.

— Еге ж, Сюзен, дочко Пата. Зробимо все для своїх друзів. Усе, що в наших силах.

— Так. Тепер слухай, Шимі. Слухай уважно.

Вона почала говорити, і Шимі нашорошив вуха.

10

Через двадцять хвилин, коли над містом, наче вагітна жінка, що піднімається крутим схилом, заледве зіп’явся на небо розпухлий помаранчевий місяць, самотній пастух вів мула по Гіл-стрит у бік офісу шерифа. Цей кінець Гіл-стрит потопав у чорній пітьмі. Трохи світла падало з вікон «Зеленого серця», проте навіть парк, у якому о цій порі року й дня завжди людно й світло, був майже безлюдним. Ледве не всі ятки позачинялися, а з тих, що були відчинені, лише у віщуна сяк-так ішли справи. Тієї ночі всім пророкували недобру долю — втім, як завжди.

Пастух був одягнений у важку накидку, під якою можна було легко приховати жіночі груди, якщо вони в нього були. Якби в нього також було жіноче обличчя, то теж не біда — все приховувало велике сомбреро з плямами поту з внутрішнього боку. З-під широких крис цього капелюха долинав голос, що наспівував «Безжурне кохання».

Маленьке сідло мула ховалося під чимось великим, що було до нього прив’язане, — можливо, пакунком з одягом, хоча в пітьмі годі було розібрати, що то таке. Найдивнішим було те, що на кшталт амулета