Читати книгу - "Пан Ніхто"

На щастя чи нещастя, це був не відсвіжуючий глибокий сон забуття, а якийсь уривчастий напівсон, у якому мені ввижалися найрізноманітніші речі, реальні й нереальні, але однаково прикрі й страшні, як отой голий кам'янистий пагорб, через який я мусив пробігти, щоб жбурнути у западину хребта два-три сталевих яйця. Іноді мої повіки через силу розплющувалися і мій слух неуважливо ловив обережні рипучі кроки на сходах. Збентежені темним вікном мансарди й змучені своєю хронічною підозріливістю, мої шпиги, мабуть, добралися аж до дверей, щоб прислухатися й збагнути, чи не вислизнув я непомітно з свого помешкання.

Світні стрілки мого годинника показували пів на десяту, коли я вирішив повністю висвітлити становище. Я підвівся й увімкнув електрику. Скрадливі рипучі кроки поволі віддалялися по сходах. Світла смуга під дверима заспокоїла недовірливих. Я вийняв з валізи невеликий портфель, з яким кілька разів ходив на симпозіум, щоб надати собі соліднішого вигляду. Поклав у нього пачку доларів і ще дещо, а серед того і зручний плаский маузер, що його досі носив під пахвою. Пістолет справді дуже зручний для носіння, і я давно вже звик до його ваги, і зовсім не виключено, що він знадобиться мені найближчим часом, але попри все це доводилося попрощатися з ним. Наявність пістолета у моєму рухомому майні відтепер наражала мене на додатковий риск.

Я зняв піджак, погасив світло й витягнувся на ліжку, попередньо наставивши будильник у своїй голові на першу годину по півночі.

Не знаю, як працює мозковий годинник в інших людей, але мій майже несхибний, отже, точно о першій я розплющив очі, підвівся і, не запалюючи світла, приготувався в дорогу. Попередня розвідка показала, що можливих доріг три, і всі вони перетинають пустирище поза будинком. Я міг би вилізти через вікно на дах і, подолавши три-чотири інших покрівлі, відшукати вихід через горища сусідніх будинків. Не дуже легка й не дуже надійна операція, оскільки випадковий шум чи небажана зустріч можуть втягнути мене у несподівані ускладнення. Я міг би спуститися сходами і вийти у двір. Це найпростіше, але й найнебезпечніше, бо не виключено, що хтось із шпигів усе ще чатує в темному кутку вестибюля. Я міг би, нарешті, спуститися тільки до другого поверху, вилізти у сходове вікно й вистрибнути у задній двір. Стрибок з трьох метрів — не бозна-який подвиг.

Єдиний риск у тому, що я можу зіткнутися з моїм недовірливим переслідувачем, якому заманулося переночувати у дворі. Сподіваюсь, що ворог не поставить на цілу ніч двох вартових там, де вистачить й одного: з вестибюля і навіть з вулиці можна одночасно стежити за обома виходами з будинку.

Я зійшов до другого поверху й вистрибнув у двір безшумно і без ускладнень завдяки бетонному дашку над задніми дверима. Пустирище за парканом виявилося безлюдне, і я легко перетнув його, оскільки добре вивчив місцевість під час своїх спостережень з» мансарди.

Обережно обійшов здалеку обидва бараки, легко переліз через огорожу і за двадцять метрів опинився перед наступним парканом, що відділяв мене від вулиці. Подолання таких перешкод навіть уночі пов'язане з певною небезпекою. Тому я пішов уздовж огорожі, аж-поки не дійшов до будівлі з рекламою ощадної каси. Задні двері будинку, як і парадні, були широко відчинені, і це дозволило мені вийти на вулицю спокійно, як мирному й порядному громадянинові, що ним, гадаю, я і є по суті.

Більше часу забрали в мене пошуки таксі, бо в такому кварталі й особливо о такій порі таксі може бути тільки мрією божевільного. Довелося пройти близько двох кілометрів, поки я надибав стоянку з трьома жалюгідними машинами, певно, ровесниками мого «воль-во». За чверть години я досяг мети — вокзалу — на жаль, не для того, щоб сісти у поїзд, хоча поїзди прибувають і відбувають звідси цілу ніч. Саме через те величезний світлий зал досить багатолюдний, і я навряд чи міг справити на будь-кого враження своєю появою. У приміщенні з камерами схову для ручного багажу ключ від скриньки я одержав, опустивши монету у відповідний автомат, і це позбавило мене необхідності вступати у безпосередній контакт із служителями транспорту. Я поклав свій портфель у скриньку № 87, який мені випав на щастя, замкнув її і знову подався за таксі.

Я відпустив машину неподалік од будівлі, що несла на своїй брудній стіні тягар ощадності. Подолав без пригод зворотну путь через пустирище й зайнявся трохи рискованою, але неминучою атлетичною вправою: треба було по можливості безшумно вилізти на карниз вікна першого поверху, потім перелізти на бетонний дашок і вже звідти влізти у вікно сходів. Ці вправи коштували мені подряпаних долоней, однак позбавили мене риску зіткнутися у вестибюлі з отими цікавими типами — людьми Сеймура.

Мені залишалося виконати ще одне завдання — найважливіше. Але за календарем воно намічалося на завтра. На той лихий день вівторок і на ту погану годину — сьому вечора.

________

Стукіт у двері, не дуже делікатний, а потім і зовсім грубий, примусив мене урвати ранкове споживання чудового еліксиру, який утворюється від змішування кави й окропу. Еліксиру, неоціненні якості якого можна збагнути тільки в Данії, бо він єдиний тут не тхне мигдалевою есенцією.

«Неприємності починаються, — подумав я, ідучи до дверей. — Нічого, хай починаються, вони заплановані». Рішуче відчинив і опинився лицем до лиця з чарівною Грейс.

— Ви ще не вдяглися? — з докором промовила вона замість привітання. — Видно, ви й цієї ночі брали участь у шлюбній церемонії у «Валенсії»..

— Що ж поробиш, світські обов'язки, — відказав я недбало, вводячи її у свої скромні покої.

— Сподіваюсь, ви принаймні були не в ролі нареченого.

— Налити вам кави? Щойно зварена. Сам варив.

— Остання подробиця не може мене налякати, — заявила дама, сівши у продавлене крісло. — Дайте мені скуштувати оту вашу каву.

Таким робом я знову узявся дегустувати домашній нектар, цього разу у жіночому товаристві.

— Не така вже й погана, — визначила секретарка, відпивши. — Але ви не відповіли мені, що робили вночі.

— Про минулу ніч ви можете дізнатися у шпигів Сеймура. Вони, як ви, мабуть, помітили, невідступно вартують унизу. І це триває вже другий день.

— Вірю вам.