Читати книгу - "Марина — цариця московська"

По-різному писали про Марину Мнішек руські історики впродовж тих 394 років, що минають (як пишуться ці рядки у 2008 році) з дня її загибелі. По-різному, але переважно недоброзичливо (якщо не по-чорному), забуваючи, що її, тоді, по суті, юну дівчину, потім молоду жінку, закрутив вир подій, а доля їй випала тяжка, незавидна, чи не мученицька, і все ж вона з честю її витримала, чим і заслужила в панів істориків бодай милості. І якщо й не поблажливості, то бодай співчуття і розуміння як тих обставин, у яких вона тоді необачно опинилася, так і її трагічної долі.

По-різному пишуть і сьогодні. Теж здебільшого з неприязню, а часом і з явним сарказмом чи з іронією, намагаючись у чомусь її затаврувати, — що й зовсім не годиться. Та й недостойно пера чоловіків-істориків, які забули, що вона все ж таки жінка. І як жінка мала притаманну жінкам слабкість, що її навіть облагороджувала.

Особливо «бурхливо» пишуть в науково-популярній літературі, де можна — аби догодити читачеві, — не притримуватися ніяких берегів — тут усі гудуть чи не в одну дудку. Не зовсім мелодійну. Ось хоча б дві цитати:

«...Першою дамою Московської держави Марина побула рівно 9 днів. Ще голова крутилася від гамірливих і пишних празників, коли почалося повстання. Причини його відомі. Але в чашу народного невдоволення Марина додала і свої краплі. Вона поставила вимогу, щоб коронували не тільки її чоловіка (він, між іншим, був коронований задовго до її коронації, тут зміщення двох подій. — В. Ч.), але і її, а московити це сприйняли як блюзнірство. Крім того, вона готувалася вийти на церемонію не в московському національному вбранні, а в європейському — з напівоголеними грудьми, що шокувало навіть царське оточення.

Лжедмитрій був убитий. Але Марина і після того не збиралася уступити своє місце іншій. Як тільки на історичну сцену вийшов Лжедмитрій Другий, вона відразу ж ЗАКРУТИЛА ІЗ НИМ РОМАН (виділення моє. — В. Ч.). Вони тайно обвінчалися, і Марина на увесь світ заявила, що вона — московська цариця. (Між іншим, Марина московською царицею стала ще до Лжедмитрія Другого. — В. Ч.). Від нього в неї народився син Іван. Але друга авантюра закінчилася так же швидко...» («100 великих любовниц». — М.: «Вече», 2002).

Як бачимо, наша героїня з волі авторів популярних видань вже стала великою коханкою — якою вона ніколи не була. Але пишуть. Із швидкістю та безшабашністю кавалерійського наскоку: «...вона одразу ж закрутила... роман». Наче вона їхала колись із Самбора до Москви лише заради того, аби з кимось там — якщо й не з царем, то бодай з претендентом на царський престол, — «крутить романи». Але така легкість пера недостойна авторів серйозних досліджень: закрутила роман! Наче з бульварної жовтої преси!

І далі з цього ж видання:

«...А Мнішек уже увійшла в роль і ніяк не хотіла змиритися з крахом. Авантюристка фанатично вірила у свою зірку і зробила чергову ставку на нового кандидата (себто на Лжедмитрія II, але тут було не все так просто і не все залежало від її волі. — В. Ч.). Польський король намагався було її навести на розум, напоумити, пообіцявши навзамін московського царства маленьке, але своє володіння — Самбір або Гродно. На що Марина відповіла, що коли вона стане московською государинею (формально вона нею вже була. — В. Ч.), то піднесе йому дорожчий подарунок — Варшаву».

І завершується пасаж повідомленням, що Марина була «любвеобильная». Хоч у її житті — такому короткому і такому трагічному — було всього лише троє чоловіків — як за сьогоднішніми мірками, не так і густо. Та ще на фоні тих секс-бомб з племені так званих кінозірок, що їх завзято пропагує наша преса. А щодо велелюбності Марини, то... Не такий уже це великий гріх для жінки — бути велелюбною. Зрештою, жінки для цього й створені — для любові. Великої! І Бог їм, як кажуть, у поміч! А будуть вони, жінки наші, велелюбними, будемо й ми з любов’ю. Великою. Що нам і треба, га? Чи хтось гадає інакше?

Не відстає від вищепроцитованого джерела й інше, тотожне йому:

«Центральними фігурами смутного часу були польська красуня Марина Мнішек і два її чоловіки, один із яких видавав себе за руського царя Дмитрія, а коли його розтерзали до невпізнанності... московські жителі, то з’явився і другий претендент на його місце. Він теж назвався Дмитрієм...

А втім, і Лжедмитрій (Другий) був хлопцем хоч куди. Марина розділила з ним постіль і невдовзі зачала дитину, що її у череві матері прозвали «ворьонком». Правда, дитина не була винуватою, що її папашу звали «вором». У ті часи на Русі так називали не тільки представників кримінальних структур, а взагалі всіх зловмисників, бунтівників, екстремістів. Перший Лжедмитрій був прозваний Тушинським вором (за те, що ставка його була в підмосковному Тушині), другий — Калузьким вором — правив Руссю з Калуги». (Тут усе переплутано: Лжедмитрій I не сидів у Тушині, тож його — принаймні за його правління — вором Тушинським не прозивали. Тушинським вором був наречений Лжедмитрій Другий, чия ставка справді знаходилася в Тушині. І Калузьким вором прозивали теж його, бо він і в Калузі «сидів».)

Прямо вражає та легкість, з якою пишуться подібні пасажі, ті бойові коні, на яких, гарцюючи, налітають на Марину автори подібних белетризованих видань — добре підсолонених. На догоду невибагливій публіці.

А втім, нічого дивного. Часом, аби догодити читачеві, завоювати його прихильність, хіба ж так мережать!..

Творять хіба ж таке любителі, й особливо любительки, як нині модно висловлюватися, піар-ходів та різних шоу!

Що з того, що Марина вийшла заміж буцімто за лжецаря. Але ж вийшла за живого і з його згоди-любові. В той час як історія знає і не такі прецеденти!

Наприклад, молдавська поетеса — жаліючи, позначимо її лише ініціалами Л. Л. — у 2000 році «вийшла» заміж за молдавського господаря (царя) Штефана чел Маре (Стефана Великого), який правив у 1457—1504 роках!

Той господар Молдови має необережність стояти на постаменті у вигляді пам’ятника, і, зрозуміло, як і кожен пам’ятник,