Читати книгу - "Одного разу в хірургії, Ягода"

Дні в лікарні тягнулися безкінечно довго і ніяк не закінчувалися .Я просиділа в цих   стінах тиждень,а здавалося -вічність .За цей час Олег майже не відходив від мене , додому лише  їхав переодягнутися і прийняти душ .Він взяв відпустку за свій рахунок і тепер я мала особистого коханого хірурга ,який піклувався про мене ніби я найцінніше ,що в нього є .Але тут був і один малееееесенький мінус .Олег став квочкою в прямому сенсі .Дійшло до того ,що я навіть сама не заплітала і не розчісувала своє волосся ,але я ціную його підтримку і турботу і ні в якому разі не скаржуся .Всіма своїми вчинками він показує як любить мене .

Мої ноги ...

Лікар сказав,що за тиждень, може два, можна буде зняти гіпс і тоді починати реабілітацію ,а поки що інвалідний візок наше все.Мені здається ,що я не дочекаюся того моменту коли знову стану на ноги .Я не звикла сидіти на місці ,тому для мене важко з цим усім впоратися ,але в мене є моя найбільша підтримка - мій Олег .Я його безмежно кохаю і не можу описати свої емоції словами .Ці почуття зрозуміють,напевно, лише ті ,хто справді кохав.

А ще у мене з'явилася ще одна близька мені людина, яка прийняла мене як свою доньку і щиро піклується про мене -Олена Петрівна .За  період мого перебування тут ,не було і дня ,щоб вона мене не провідала і не принесла чогось смачненького .Ми полюбила одна одну .Коли вона приходила ми обговорювали все на світі як найкращі подруги .Я навіть мамою її називаю.

Олег жартома  каже ,що Олена Петрівна любить мене більше ніж його .Ну а я що ,я ні в чому не винна .Ця мила жінка стала для мене другою мамою в той час коли рідна  навіть не подзвонила .Ви не подумайте в мене батьки не пияки чи наркомани .Вони інтелігентні люди .Мама працює юристом ,а тато адвокат,я знаю, що вони мене люблять і я їх також ,просто у нас натягнуті стосунки .Так було не завжди,в дитинстві я мала все ,але мені бракувало одного -присутності батьків у моєму житті .Вони завжди були завантажені роботою і просто не мали часу бути зі мною тоді я на них ображалася ,але з часом зрозуміла ,що вони хотіли для мене найкращого .Наші стосунки остаточно зіпсувалися ,коли я постала перед вибором професії.Батьки завжди  хотіли ,щоб я продовжила їх справу ,але я мріяла стати лікарем  .Із самого дитинства я пам'ятаю як лікувала іграшки і ляльки.Рідні люди не довго не погоджувалися  зі мною,але таки дозволили вступити до медичного університету у столиці.А тому з нашого містечка я переїхала в нашу київську квартиру ,яку тато давно купив і здавав в оренду  .Спочатку тут було мало речей і меблів  ,але згодом я все обставила і стало затишно. За час мого навчання ми з батьками віддалилися і навіть говорили телефоном рідко . Вони навіть не знають ,що я тепер у лікарні.Але я на них зла не тримаю ,все таки вони мої найрідніші люди.Якби не їхня допомога я б не здійснила свою дитячу  мрію. З цього я зробила висновок ,що я у вихованні своїх дітей такого не допущу .Олегу я не розповідала про своїх батьків ,та й він не питав. Нехай все поки залишиться так як є.