Читати книгу - "Крейдяна Людина"

Я вражений, наскільки вбогою і темною видається моя вітальня порівняно з вишукано й по-модному вбраним Міккі. Стара запилюжена кімната, у котрій мешкає чоловік, який не надто переймається декором.

— Хочеш чогось випити? Я відкоркував пляшку непоганого італійського вина, ще можу запропонувати пиво або…

— Пиво згодиться.

— Добре. Я маю «Heineken»…

— Будь-яке підійде. Я рідко п’ю.

— Хвильку. — Ще одна відмінність між нами. — Тільки витягну пляшку з холодильника.

Я йду до кухні, добуваю «Heineken» і відкриваю пляшку. Тоді беру свій келих з вином, роблю великий ковток і доливаю ще трохи з уже напівпорожньої пляшки.

— Гарно облаштував цю стару місцину.

Я підстрибую. Міккі стоїть у дверях, роззираючись навколо. Цікаво, чи бачив він, як я випив вино і долив собі ще? А з іншого боку, чому це має мене бентежити?

— Дякую, — кажу я, хоч ми обидва добре знаємо, що я майже нічого не зробив для «облаштування цієї старої місцини».

Я простягаю йому пиво.

— Утримання такого старого будинку, без сумніву, потребує чимало грошей? — зауважує він.

— Та ні, не так уже й багацько.

— Я здивований, що ти його не продав.

— Мабуть, уся річ у сентиментах.

Я відсьорбую трохи вина. Міккі сьорбає пиво. Мовчання затягується на дещицю секунди довше і зі звичайної паузи перетворюється на ніякову тишу.

— Отож, — каже Міккі, — я чув, що ти працюєш учителем.

Я киваю.

— Так, розплачуюся за свої гріхи.

— І як, подобається?

— Здебільшого.

Здебільшого я люблю свій предмет. Мені хочеться, щоб мої учні теж його полюбили. Мені хочеться, щоб вони мали задоволення від уроків і йшли додому бодай з якимись знаннями.

Проте бувають дні, коли я втомлений, з похмілля абощо, і тоді я готовий будь-кому поставити «відмінно», аби вони всі стулили пельки й дали мені спокій.

— Цікаво. — Міккі хитає головою. — Я думав, що ти станеш письменником, як твій батько. Ти завжди добре писав.

— А ти завжди був удатним до вигадок. Підозрюю, що саме тому ти й подався в рекламний бізнес.

Він усміхається, трохи збентежено. Ще одна пауза. Я вдаю, ніби перевіряю, чи готові вже спагеті.

— Нашвидку приготував трохи спагеті «Болоньєзе». Сподіваюся, ти таке їси?

— Так. Чудово. — Він сідає, і я чую, як рипить стілець. — Дякую за твої старання. Зрештою, я залюбки поїв би в пабі.

— Не в «Буйволі», маю надію?

Міккі напружується.

— Я так розумію, ти розповів їм про мій візит.

«Їм» — це, я припускаю, Гоппо і Ґеву.

— Правду кажучи, ні, але Гоппо казав, що бачив тебе в місті, тому…

Він знизує плечима.

— Та я й не збирався від них ховатися.

— То чому попросив мене нікому не казати?

— Я боягуз, — каже Міккі. — Після аварії, після всього, що сталось… Я подумав, що жоден з них не захоче мене бачити.

— Хто знає, — кажу я. — Люди змінюються. То було давним-давно.

Це теж брехня, але звучить краще, ніж коли б я сказав: «Ти маєш рацію. Вони досі ненавидять тебе, особливо Ґев».

— Може, й так. — Міккі перехиляє пляшку з пивом і робить кілька довгих ковтків. Для людини, яка рідко п’є, він дуже переконливо прикидається.

Я витягаю з холодильника ще одну пляшку пива і ставлю перед ним на стіл.

— Веду до того, що всі ми зробили в минулому щось таке, про що тепер шкодуємо.

— Окрім тебе.

Перш ніж я встигаю відповісти, позаду щось булькає. Вода в каструлі зі спагеті перехлюпує через край. Я швидко вимикаю газ.

— Може, тобі допомогти? — питає Міккі.

— Ні, все гаразд.

— Дякую. — Він підіймає пляшку з пивом. — Я б хотів обговорити з тобою одну пропозицію.

Он воно що.

— Справді?

— Тобі, напевно, цікаво, чому я повернувся?

— Закортіло поласувати моїми знаменитими спагеті?

— Цьогоріч минає тридцять років, Еде.

— Я знаю.

— Медійники вже цікавляться тією темою.

— А я не дуже цікавлюся медіа.

— І правильно робиш. Більшість їхніх сенсацій — це оманлива брехня. Саме тому я вважаю, що хтось має розказати правду. Хтось, хто справді був тут. Це дуже важливо.

— Хтось — це ти?

Він киває.

— І для цього мені потрібна твоя допомога.

— З чим?

— Із книжкою. Може, телепрограмою. У мене є необхідні зв’язки. До того ж я вже багато чого розкопав.

Я витріщаюся на нього. Тоді хитаю головою.

— Ні.

— Вислухай-но мене.

— Мені це не цікаво. Я не хочу знову копирсатися в тій історії.

— Але я хочу. — Міккі гупає пляшкою об стіл. — Послухай, усі ці роки я намагався не думати про те, що сталось. Я уникав цієї теми. Пробував забути. А тепер я вирішив, що час подивитися цьому страхові та цій провині простісінько в очі й нарешті здолати їх.

Особисто я дійшов висновку, що набагато краще зібрати усі свої страхи, замкнути їх у невеликій надійній скриньці й запхати до найдальших закутків власної пам’яті. Утім, кожному своє.

— А про нас ти подумав? Ти подумав про те, чи хочемо ми дивитися страхам у вічі і знову переживати те, що сталося?

— Я чудово розумію, про що ти кажеш. Справді, розумію. Тому й прошу допомоги в тебе… і не лише з написанням книжки.

— Тобто?

— Я не був тут двадцять років. Я тут чужий. А ти досі живеш в Андербері. Ти знаєш людей, вони тобі довіряють…

— Ти хочеш, щоб я залагодив цю справу з Гоппо і Ґевом?

— І це, звісно ж, не безкоштовно. Ми поділимо прибутки. Ти одержиш роялті.

Я вагаюся. Міккі приймає мої сумніви за звичайне мовчання.

— Є ще дещо.

— Що?

Він самовдоволено посміхається, і я вмить розумію — усе, що він теревенив про своє повернення і бажання глянути страхам у вічі, — це брехня, це просто купа смердючого кінського лайна.

— Я знаю, хто насправді її вбив.

1986 рік

Літні канікули наближалися до кінця.

— Тільки шість днів, — сумовито зауважив Гладкий Ґев. — І це включно з вихідними, що не береться до уваги, тож насправді тільки чотири дні.

Я поділяв його песимізм, але намагався викинути з голови думки про школу. Шість днів — це таки шість днів, і я хапався за них з кількох причин. Поки що Шон Купер своїх погроз не справдив.

Я бачив його в місті, але щоразу мені вдавалося сховатися до того, як він мене помітить. На його правому оці красувався чималий синець і глибокий поріз. Слід від такого порізу