Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

— Це ти тут живеш?! Офігіти! — усмішка не злазила з мого обличчя відколи до мене приїхала Ліна.

Вже понад два тижні я живу в домі Давида. І за цей час я вже почувалась  тут комфортно. Але інколи бувало занадто скучно. Декілька днів я рятувала себе тим, що застрягала в бібліотеці. Виявилось, що в Давида є багато різної літератури. Я здивувалась, коли на одній з поличок побачила одну з перших видань «Енеїди».

За планом сьогодні в нас були дівчачі посиденьки за келихом напівсухого вина і новинкою на нетфлікс.

Ми зручно влаштувались на шкіряному диванчику в медіазалі. Я взяла в руки пульт, щоб переглянути список запропонованих фільмів. Ми зупинилися на фільмі, який був найпершим в рейтингу. 

— Тобі нереально повезло, — прошепотіла Ліна, розглядаючи кімнату і попиваючи вино.

— На другому поверсі ще є бібліотека і спортзал. — байдуже додала, і поклала між нами тарілку з солодким.

— Та ти жартуєш. — розсміялася вона. Побачивши мій вираз обличчя, додала : — Це правда?

— Угу. 

— Ну, все. Я тобі по-доброму заздрю.

— Давай вже дивитися фільм. — дорікнула я, і уважним поглядом дивилась на екран.

Краєм ока побачила, що Ліна активно писала комусь повідомлення. Закінчивши вона повернулась до мене з радісним обличчям.

— Алісо, вибач, але мені просто життєво необхідно повернутися назад в місто. — промовила Ліна.

Я вже розуміла з ким це вона так швидко переписувалась.

— Женя написав?

Вона кивнула головою.

— Гаразд.

— Ти не ображаєшся? Ми мали разом подивитися цей фільм.

Вона махнула головою на екран.

— Неа. Напишеш мені, що він знову тобі підготував.

Її очі засяяли. На прощання вона обняла мене і просто-таки вилетіла з кімнати. В неї чудовий хлопець, в будь-якому випадку з ним весело. Я захихотіла, коли згадала як він привітав її з днем народження у костюмі білої гуски. Обґрунтовуючи це тим, що в прокаті костюма лелеки не було і він знайшов майже подібний. А лелекою він хотів сказати, що пройшов ще один рік як вона живе на цьому світі і ощасливлює кожен день його життя.

Я закинула в рот ще одну цукерку.

Я роздратовано зітхнула і піднялась з дивана. Мене вистачило на десять хвилин. Я ніколи не любила дивитися фільми одна, бо мені хотілось обговорювати кожні дії героїв.

Піднімаючись сходами на другий поверх, я підійшла до дверей спальні Давида та не вагаючись легенько постукала об дерев’яну поверхню. Поки чекала прокручувала в голові, як краще почати.

Нахмурившись я ще раз постукала, але ніхто мені так і не відчинив. Я точно знала, що він вдома.

— Давиде! — гукнула я, коли привідкрила двері його спальні.

— В тебе знову якісь проблеми? — запитав він, виходячи в одному рушнику.

Я намагалась не витріщатись. Чесно.

Рушник висів на його поясі, відкриваючи світло-оливкову шкіру та V-подібний виріз м'язів. Темні вологі пасма недбало впали йому на чоло. Мій погляд впав на його міцні плечі і потім опустився на прес. Я навіть не полінувалася і порахувала скільки там кубиків.

Я не почувалася жахливо, коли так відверто його розглядала.

Я стрималася, щоб не присвиснути, коли звернула увагу на його руку. Чорні татуювання вкривали майже всю його праву руку, у творюючи незрозумілі візерунки.

— Це не законно бути таким красивим. — подумала я.

— Я запитаю у свого адвоката, що з цим можна зробити. — промовив він.

— Що? — спантеличено поглянула на нього. — Я сказала це вголос?

— Так. — Я побачила на його обличчі легку посмішку.

Я уявно дала собі ляпаса.

— То що в тебе за проблема? — повторив він.

— Ні, цього разу ніяких проблем. — запевнила його. — Ми з Ліною планували подивитися разом фільм, але вона пішла, бо їй написав хлопець. А самій дивитися — це не варіант. Можливо, ти захочеш скласти мені компанію?

Я подивилась на нього благальним поглядом.

— Добре, — в думках я радісно поплескала в долоні, бо якщо чесно не думала, що він погодиться. — Але для початку, з твого дозволу, я одягнусь.

Після його слів я згадала, що він стояв в одному рушнику.

— Ой, так звичайно. — розгублено промовила.

Я швидко повернулась і вибігла з його кімнати...

Пройшло не більше п'яти хвилин, як двері відчинилися і увійшов Давид. Він сів на інший кінець дивану, поклавши ноутбук на коліна.

— Для чого тобі ноутбук? — запитала я, насупившись.

— Мені потрібно відповісти на декілька листів. — відповів він, його пальці літали клавіатурою. — Я не заважатиму.

— В тебе хоча б в думках було бажання зробити собі вихідний?

Він насупився і підняв погляд на мене.