Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

Очі її знову стали типово «каренівськими» та лагідними.

— Я знаю, Річарде. Ще одне... — Вона змовкла й замислено торкнулась указівним пальцем нижньої губи.

— Що? — нетерпляче мовив я.

— Якщо те, що каже шериф про історію містечка — правда, то ми можемо дізнатися про Іму Йонассона з краєзнавчого альманаху.

— Краєзнавчого альманаху?

— Так. Вони виходять щороку. Родинні історії та ще всякі події, що трапилися у Баллантайні.

— То де нам їх знайти?

— Вони під літерою «Б», — сказала місис Циммер, показуючи на книжкову шафу в глибині бібліотеки. — Сорок вісім томів. А що ви шукаєте?

— Що завгодно про Іму Йонассона, — відповіла Карен, досі задихана від бігу до бібліотеки з самої школи.

Місис Циммер двічі сильно чхнула.

— Там ви нічого про Іму Йонассона не знайдете, — гугнявим голосом відказала вона, відриваючи серветку від рулону, що стояв перед нею на стійці.

— О? — мовила Карен. — Звідки ви це знаєте?

— Я ж знаю Баллантайн, — сказала місис Циммер. — Так само, як свою бібліотеку. Я, наприклад, знаю, що ти — Карен Тейлор, донька Нільса та Астрід.

Карен на підтвердження кивнула, а місис Циммер провадила далі, прикипівши до мене очима.

— А ще я знаю, що нам бракує одного телефонного довідника.

Я відчув, як зашарівся.

— Я... гм, я просто його позичив. Я поверну його сьогодні після обіду.

— Я так і подумала. А як ти його звідти дістав?

— Там була висока драбина, ніби як пожежна.

— Нісенітниця!

— Нісенітниця?

— Так, у нас тут немає ніяких високих драбин. І ми не видаємо телефонні книжки. Чи краєзнавчі книги. Це довідники, які можна читати лише тут. Але, як я вже й сказала, в них немає нічого про Іму Йонассона.

Я повернувся до Карен, яка сумно хитала головою.

— У всякому разі дякуємо, — зітхнула Карен, і ми рушили назад до дверей.

За нашими спинами місис Циммер прочистила горло.

— Там нічого немає, бо видавці не люблять публікувати місцеві плітки.

Ми зупинилися та розвернулись.

— Ви знаєте, хто такий Іму Йонассон? — запитав я.

— Авжеж.

— Чому авжеж?

— Тому що його всиновив Роберт Віллінґстад, який пожертвував цю бібліотеку Баллантайну 1920 року. Вони жили в Нічному будинку.

— У Нічному будинку? — запитала Карен.

— Так його називали люди. Великий маєток у Дзеркальному лісі.

— Ви кажете, жили? — мовив я. — Тож Іму там більше не живе?

— Наскільки мені відомо, Іму Йонассон не жив у Баллантайні з тих пір, як його відправили до установи. А то ж було кілька десятків років тому.

— Він вчинив щось погане?

— О так, але спочатку дещо погане вчинили з ним.

— Що ж? — запитала Карен. Вона була такою ж напруженою, як і я.

— Ох, Іму був дещо інакший, тож над ним знущалися інші діти. І тоді, одного Геловіну, коли усі збирали цукерки, вони накинулися на Іму, роздягнули його та прив’язали до паркану загону для корів на фермі Ґебергардтів. Тоді один із них прокрався у сарай та увімкнув струм. Коли Іму знайшли, він... він більше не був таким, як раніше, якщо можна це так назвати.

— А яким він був раніше? — запитала Карен.

— Він був добрим, чуйним хлопчиком. Трошки самітником, багато часу проводив у бібліотеці. Казав, що стане відомим письменником.

— А як сталося зрештою?

— Він став лихим.

— Як саме?

Місис Циммер тричі хапнула ротом повітря, але не чхнула.

— Він ображав інших дітей, — мовила вона. — Гадаю, хотів помститися, але ображав він не лише тих, які прив’язали його до електрифікованої огорожі. Одного разу він украв у одного з сусідських дітей велосипед, який тому подарували на день народження, і кинув його в річку. Але найбільше йому подобалося їх лякати. Одного разу він убрався як покійний батько однієї з дівчат, а тоді пішов і став у місячному світлі під її вікном. Коли шериф спіймав його за крадіжку велосипеда і спитав, чи робить він це задля помсти, Іму відповів, що не пам’ятає, хто саме прив’язував його до огорожі, тож мститься їм усім.

— Він не пам’ятав? — запитала Карен.

Місис Циммер стенула плечима.

— Кажуть, електричний шок може вплинути на пам’ять. Гадаю, він іще й іншими шляхами повпливав на його мозок.

— Якими саме? — спитав я.

— Він став дивний. Носив подраний одяг і тримався самотою у Дзеркальному лісі, люди подейкували, що він полював там на тварин. Один чоловік казав, що бачив, як хлопчина сидить навпочіпки та їсть щура. Щур той і досі рухався, а коли Іму підвів обличчя, то з кута його рота збігала кров.

— О ні, — сказала Карен, приставивши долоні до вух, але не закриваючи їх цілком.

— О так, — відказала місис Циммер. — Інший чоловік казав, що бачив, як хлопець їв комах, піднімаючи із землі та розжовуючи так, ніби то поп-корн. В Іму з’явилися чудні інтереси. Одного дня він прийшов до мене, стояв там, де ото стоїте ви двоє, й запитав, чи маю я книжку про чорну магію слова. — Вона стишила голос. — Очі його були абсолютно чорні та дикі, одяг брудний, та й пахнув він жахливо. Бідака! Недивно, що його відправили до установи.

— То чи є вони у вас? — спитав я. — Книжки з чорної магії слова.

Місис Циммер подивилася на мене, але не відповіла. Ми так і стояли там у тиші, може, то була лише моя уява, але мені здалося, що я чую щось віддалік. Ніби вітер, що свище у порожнистому стовбурі. Чи попереджувальний крик сови.