Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  Потім я додала звички. Мій майбутній чоловік любить читати, не боїться залишатися наодинці зі своїми думками. Він той, хто замість вечора за комп’ютером піде зі мною на прогулянку чи до кіно. У нього є власні мрії й цілі, але він із повагою ставиться до моїх.

  Я навіть дозволила собі трохи пожартувати: "Забудькуватий, але завжди пам’ятає наші річниці", "Ненавидить прання".

  Потім настала черга зовнішності. Я уявила його високим — десь 185 сантиметрів. Не модель, але з приємною статурою, широкими плечима й міцними руками. Волосся темне, трохи хвилясте. Очі карі, теплі, із поглядом, у якому хочеться розчинитися. Посмішка злегка нерівна, але така щира, що викликає посмішку у відповідь.

  Додала й маленькі деталі. Легкий запах деревного парфуму, його улюблена блакитна сорочка, яка завжди трішки зім’ята. А ще звичка закладати руки в кишені, коли він про щось думає.

  І, звісно, я записала, як він ставитиметься до мене. Він буде ніжним, але без зайвої сентиментальності. Буде сміятися з моїх жартів і дарувати квіти не лише на свята, а просто так, коли захоче порадувати. "Троянди раз на місяць, польові ромашки влітку", — навіть це я записала, сміючись сама із себе.

  Коли я закінчила, список виглядав майже ідеальним. Я перечитала його й на мить засумнівалася: а чи не вигадую я такого чоловіка, якого не існує? Але потім подумала: якщо він дійсно мій, то я зустріну його таким, яким хочу бачити.

  Я акуратно склала аркуш у конверт, перев’язала його червоною стрічкою, як подарунок долі, і сховала у шафу між своїм одягом. Там, серед буденності, ця маленька таємниця здавалась уособленням надії.

  І тепер залишалося чекати. Чекати й вірити, що коли прийде час, доля відкриє цей конверт і пошле мені того, кого я описала у кожному рядку.

  Незабаром мої колеги почали обговорювати мої вимоги до майбутнього чоловіка. Деякі казали: “Ти дуже багато вимагаєш, але що ти можеш запропонувати натомість?” Я завжди відповідала: “В мене не великі вимоги, я просто знаю, з яким чоловіком хочу зустріти старість. Інші мені не потрібні.” Але попри мою впевненість, часто навколишні все одно втручалися зі своїми порадами, і, намагаючись щось побудувати, я швидко полишала цю вигадку. Бо душа не лежала до цих людей, усе ґрунтувалося на чиїхось емоціях і чужих бажаннях.

  Одного разу я поставила собі питання: “Чому я знала, чого хочу, але робила те, що казали інші?” У мене з'явилася звичка: на першому побаченні я завжди запитувала у чоловіка: “Навіщо я тобі?” Я вважала, що це добре питання, яке економить багато часу й нервів, бо воно одразу відсіює непотрібні знайомства. Відповіді були різні. Деякі чоловіки казали: “Дійсно, навіщо? Ну повечеряймо та розійдемося.” Інші починали розповідати про почуття, гарно, але не щиро. Тоді я ставила контрольне питання: “Ти впевнений?” І, як правило, другого побачення вже не було. Я шукала чоловіка, який усвідомлював би, що робить, і чому це робить.

  “Чому так відбувається в моєму житті? Постійно одне й те саме. Чому мої романи закінчуються однаково, а знайомства ще швидше? Психологи радять звернутися до свого дитинства — у ньому можна знайти відповіді на питання сьогодення. Дивно... Так, було перше кохання, яке з роками згасло. Кожен новий хлопець лише тимчасово щоб забувся попередній. Але що було з Володимиром? Чи це були справжні стосунки, чи просто якісь незрозумілі погляди? І взагалі, що таке справжнє кохання? Я щиро не розумію. Я знаю, що таке пристрасть, довіра, повага, турбота. Але кохання? Що це? Може, колись знайдеться людина, яка зможе це мені пояснити. А поки що я заплуталася в цих почуттях. Що ж робити? Як розібратися в цьому всьому?”

  Я сиділа на самоті недільного вечора, загорнувшись у плед, з чашкою ще гарячої кави, яка більше пахла корицею, ніж зігрівала. Легка музика грала на фоні, але я її майже не чула. У голові крутилася фраза, яку колись сказала мені психолог:

  — Заглянь у минуле, щоб зрозуміти теперішнє і змінити майбутнє.

  Від цих слів щось всередині переверталося. Я знала, про яке "минуле" вона говорила. Це було те, від чого я роками намагалася втекти, заповнюючи порожнечу роботою, новими знайомствами, навіть астрологією. Але цього вечора, у повній тиші, воно підкралося, немов тінь.

  "Що було б, якби тоді я зробила інший вибір?" — подумала я, обережно відставляючи чашку.

  "А що було б, якби я тоді залишилася? — подумала я тепер, дивлячись у вікно на темне нічне місто та знову згадуючи Данила. — Чи була б я щаслива? Чи могла б пробачити його?"