Читати книгу - "Агент Купідон, або Несподіване кохання Саші, Alina Pero"

Коли Кирило вимовив свою пафосну фразу: «Я свою місію агента Купідона тимчасово вважаю виконаною», я лише скептично хмикнула. Та що він там розуміє?

Але наступні дні показали, що мій самопроголошений «агент Купідон» справді взяв паузу. Жодних коментарів у повідомленнях, жодних раптових появ у книгарні з кавою та підозрілим виразом обличчя. Навіть звичних насмішок не було!

І ось що найгірше — мені цього не вистачало.

Я звикла до його підтримки, нехай і у формі саркастичних порад та бурчання. А тепер, коли він вирішив влаштувати відпустку від мого особистого життя, я раптом залишилася один на один зі своїми емоціями.

Ярослав писав мені щодня, і наша переписка стала природнішою. Ми обговорювали книги, жартували про відвідувачів книгарні та навіть трохи про життя. Але щоразу, коли хотіла запитати Кирила: «А це нормально, якщо він пише так часто?» або «Як відповісти, щоб не здатися занадто зацікавленою?», я згадувала, що мій персональний консультант у самовільній відпустці.

Мої спроби вдавати, що все чудово, зазнали краху у вівторок.

— Слухай, а ти не хочеш зустрітися? — написав Ярослав після обговорення нового роману, який я йому порекомендувала.

Я мало не випустила телефон із рук. Зустрітися? Просто так?

Я почала нервово набирати повідомлення Кирилу, але зупинилася. Він же тимчасово «завершив місію». Значить, справлятися доведеться самій.

Я вдихнула, видихнула й відповіла:

— А яка нагода?

Через хвилину прийшла відповідь:

— Просто кава. Без літературного вечора і книжкових заходів.

Усе. Кінець. Я офіційно заплуталася.

Я уявила, як би відреагував Кирило: «Ну нарешті, ви ж не на роботі знайомитеся, а в реальному житті!» — і ще щось у своєму стилі.

Я почала надто багато думати. А що як він має на увазі побачення? А що, якщо це просто дружня зустріч? А що, якщо я погоджуся, і буде ніяково?

Я зробила ковток води й машинально набрала повідомлення:

— Окей, давай.

Коли смска відправилася, мені здалося, що я зробила щось страшенно необдумане. Але назад дороги не було.

Ярослав швидко відповів:

— Чудово. Післязавтра, біля «Атріуму»?

Я підтвердила.

І лише потім зрозуміла, що ще ні разу не зустрічалася з ним без книжкових приводів.

А Кирила поруч немає.

Я подивилася на телефон, ніби він міг мені підказати, що робити.

— Ну що ж, Сашо, прийшов час діяти без консультанта, — пробурмотіла я.

І від цієї думки мені стало ще страшніше.