Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Я сиділа на канапі у білосніжному кабінеті, де пахло ліками, прислухаючись до того, як біль у грудній клітці стихає. Зате голова починала стискати від шуму навколо.

- Мішель, ти можеш мені все розповісти. – запевнила завуч Ангеліна Іванівна.

- Донечко, розкажи як усе було по правді.

Я лише важко зітхнула.

- Я уже говорила. Я випадково пролила на себе каву.

- Ти ж її не п’єш. – прищурилася мама.

На кілька секунд у кімнаті запанувала повна тиша. І тут її порушив Роман.

- Її облила Вольська.

Всі повернулися до нього.

- Вона просто несла каву. А я через свою уважність на неї напоролася. – одразу заперечила я.

- Софія? – заучка повернулася до доньки.

- Я теж думаю, що Ірина зробила це навмисне. – невпевнено відповіла дівчина.

- Мішель. – жінка повернулася до мене. – За тобою останнє слово. Без твоїх свідчень ми не зможемо її покарати.

- Я уже сказала. Я сама.

Моя мама лише негативно замотала головою. Мене відпускали додому, але я виявила бажання залишитися. Попереду два дні вихідних, не хотілося б поопускати перший день. Софія звідкись принесла чисту сорочку, а медсестра дала таблетку обезболюючого. Всі дорослі розійшлися залишивши нас утрьох.

- Давай допоможу. – Роман почав розстібати ґудзики на зап’ястях, коли я хотіла переодягнутися.

- Ти серйозно? – я підняла голову подивившись на нього з докором.

- Аааа... – він зробив крок назад. – Я почекаю в коридорі.

Софія залишилася і теж взялася мені допомагати.

- Ти йому подобаєшся. – староста потягнула за рукав.

- Мене йому нав’язав Матвій Павлович.

- Справа не в цьому. Це він доклав про все моїй мамі. Я вперше бачу, щоб він пішов проти Вольської. Вона ж дівчина його найкращого друга.

- Воронівського? То вони серйозно зустрічаються?

- Роки три точно...

Софія була досить тендітною і невисокою, тож її сорочка виявилася дещо тісною, особливо у грудях. Але ще три уроки повинно було витримати. Верхні ґудзики я лишила незастебнуті, щоб тканина не подразнювала шкіру.

Роман чекав нас за дверима. Один його погляд на Софію і та пішла вперед залишивши нас удвох.

- Чому ти все заперечила? – його брови нахмурилися утворюючи складку. – Хіба ти не хочеш помсти?

- Помста належить Богові. – я рушила в напрямку кабінету математики. – Тим паче... Досить того, що вона цього і чекала. Була готова, до наслідків. А так... Буде жити у постійному стресі і страху очікуючи удару у відповідь.

- А я тебе недооцінив... – він поправив дорогий годинник.

Я лише кивнула зосереджуючись на шляху аби запам’ятати розташування класу.

- Мішель... – ми зупинилися біля дверей. Він взяв мене за руку. – Я хотів...

Та договорити йому не дозволив цокіт підборів об кахельну підлогу. Ми одночасно повернули голови. З третього поверху до нас спускалася Ірина, а позаду неї, як баран на заклання плентав Воронівський.

Ставати з ними до розмови я не бажала, тому схопивши Романа під руку потягнула у клас.

Наступні два уроки мене ніхто не чіпав. За виключенням кількох дівчат і Свята, які запитували чи мені не боляче. Вольська тримала дистанцію не відліплюючись від Костянтина. Я лише зрідка ловила його короткі погляди на собі.

На великій перерві, а тут вона реально була велика і тривала годину, ми з Софією сиділи у їдальні обговорюючи вчителів і їх характери. Дія ліків виходила, а опік давав про себе знати. Я вже хотіла просити дівчину піти зі мною у медпункт, як біля нас зупинився Воронівський. Глянувши на нього я демонстративно відвернулася. Мені байдуже, що його сюди привело.

Нахилившись так, що я відчула запах його парфуму, він поклав переді мною паперовий пакет із логотипом відомої аптеки. Побувши ще секунду у такій позі, шумно вдихнув і так само мовчки пішов геть.

Перевернувши пакет, звідти випала мазь, яку мені радила медсестра і обезболюючі таблетки. Озирнулася, але його уже не було.

Закінчення п’ятого уроку я заледве дочекалася. Загальна слабкість атакувала мої м’язи і як тільки продзвенів дзвінок поспішила покинути кабінет. Та вихід мені перекрила Вольська. Зціпивши зуби я зібрала останні сили аби нарешті постачити в цій історії крапку.

- Вирішила пограти в благородну? Нічого не сказала. Тільки я бачу тебе наскрізь. – на підборах вона була майже на голову вище за мене.

- Ти дивишся крізь призму свого гнилого внутрішнього світу. Тому, як муха скрізь бачиш багно. Тільки воно твоє. Варто протерти скельця і світ навколо зміниться.

Вона побіліла і стиснула руки в кулаки.

- Дівчата, припиніть... – втрутилася вчителька англійської. – Ви ж...

- Думаєш, що дуже крута?! Ховаєшся за спину мами і Савчука. Так от, це не надто надійна стіна. Переспить і кине. І навіть твій прекрасний внутрішній світ не допоможе. – вона перевела погляд на Романа, який намагався заступити мене собою.

- Довгі ноги не запорука кохання. Ти принижуєш усіх навколо намагаючись викликати повагу до себе через страх. Тільки єдине, що відчувають до тебе інші – це зневага і жалість.

Мене всю трясло і я ледь стримувалася, щоб не дати їй ляпаса.

- Ти пошкодуєш... – зашипіла. – Я змушу тебе забрати всі слова назад.

- Не варто приймати мою вихованість за слабкість. – мій тон на диво став рівним і навіть холодним.

Кинувши останній погляд на Воронівського, який підпирав плечем стіну, я пішла до виходу. На мить мені здалося, що йому подобається спостерігати за такими перепалками. Збоченець. Схоже, останній рік школи буде ще веселішим, ніж я думала.

Адреналін в крові поступово втихав і вийшовши з другого корпуса я знову відчула млість та втому.

- Мішель! – мене наздоганяв Роман. От тільки його мені не вистачає. Озирнувшись, я продовжила іти. – Чекай! – він схопив мене за руку змушуючи зупинитися в тіні широколистого каштана. – Не приймай близько до серця слова Вольської. Вона, як беззуба собака. Гавкати гавкає, а вкусити не може...