Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

— Він так. Але я зазвичай їжджу першим — якщо це можливо, то в сусідньому купе з містером Ретчеттом. Більшу частину багажу він залишає в моєму купе, тож у будь-який час може легко дістатися до нього чи до мене. Але цього разу всі місця в першому класі були заброньовані, за винятком одного, яке він і взяв собі.

— Розумію. Дякую вам, містере Макквіне.

Розділ третій

Свідчення камердинера

Американця змінив англієць із блідим невиразним обличчям, якого Пуаро помітив ще напередодні. Він ввічливо стояв, чекаючи. Пуаро жестом запропонував йому сісти.

— Ви, як я розумію, камердинер містера Ретчетта?

— Так, сер.

— Ваше ім’я?

— Едвард Генрі Мастерман.

— Ваш вік?

— Тридцять дев’ять років.

— Домашня адреса?

— Фраер-стрит 21, Клеркенвелл.

— Ви чули, що вашого господаря вбили?

— Так, сер. Жахливий випадок.

— Скажіть мені, будь ласка, о котрій годині ви востаннє бачили містера Ретчетта?

Камердинер задумався.

— Своїми словами розкажіть мені, що саме сталося.

— Я, як звичайно, зайшов до містера Ретчетта і виконував його побажання.

— Що точно входило у ваші обов’язки?

— Складати або вішати його одяг, сер. Класти у воду його зубний протез і дивитися, чи в нього є все, що потрібно на ніч.

— Він поводився так, як і зазвичай?

Камердинер задумався.

— Ну, сер, гадаю, він був засмучений.

— У якому сенсі засмучений?

— Через листа, що читав. Він запитав мене, чи то я приніс його в купе. Звичайно, я сказав йому, що нічого такого не робив, але він вилаяв мене і чіплявся до всього, що я робив.

— Це було незвично?

— О ні, сер, він міг легко розлютитися, усе залежало від того, що його засмучувало.

— Ваш господар колись приймав снодійне?

Доктор Константін нахилився трохи вперед.

— Завжди, коли подорожував потягом, сер. Він сказав, що інакше не міг заснути.

— Ви не знаєте, що саме він приймав?

— Сер, я цього точно не можу сказати. На пляшечці не було жодного напису. Просто «Снодійне, приймати перед сном».

— Він приймав його минулого вечора?

— Так, сер. Я налив трохи у склянку і поставив на туалетний столик.

— Тобто ви власне не бачили, як він його приймає?

— Ні, сер.

— Що було далі?

— Я спитав, чи потрібно ще щось зробити, і уточнив містера Ретчетта, коли зайти до нього вранці. Він попросив не турбувати, допоки сам не подзвонить.

— Це для нього звично?

— Цілком звично, сер. Зазвичай він дзвонив провіднику, а потім, коли був готовий вставати, кликав мене.

— Він зазвичай вставав рано чи пізно?

— Сер, це залежало від його настрою. Іноді він вставав до сніданку, іноді міг не вставати аж до обіду.

— Тож ви не хвилювалися, коли зранку ніхто вас не покликав?

— Ні, сер.

— А ви знали, що ваш господар мав ворогів?

— Так, сер.

Чоловік говорив абсолютно безпристрасно.

— А звідки ви це знали?

— Сер, я чув, як вони з містером Макквіном обговорюють деякі листи.

— Мастермане, ви були прихильні до вашого працедавця?

Обличчя Мастермана стало, якщо це можливо, ще більше невиразним, аніж зазвичай.

— Я б не сказав, сер. Він був щедрим.

— Але ви не любили його?

— Сер, я краще скажу, що я не дуже люблю американців.

— Ви коли-небудь були в Америці?

— Ні, сер.

— Ви не пригадуєте, чи читали в газетах про випадок викрадення дитини Армстронґів?

Щоки чоловіка порожевіли.

— Так, сер. Маленька дівчинка, так? Це жахливо.

— Чи знаєте ви, що ваш працедавець, містер Ретчетт, був головним організатором цього викрадення?

— Ні, справді, сер. — У тоні камердинера вперше прозвучали теплі нотки. — Я ледве можу в це повірити.

— Тим не менше це правда. Тепер перейдемо до ваших дій минулого вечора. Ви ж розумієте, це формальність. Що ви робили, коли вийшли від працедавця?

— Я сказав містеру Макквіну, що господар його кличе. Потім я пішов до свого купе й читав.

— Ваше купе це?..

— Наприкінці другого класу, сер. Поруч із вагоном-рестораном.

Пуаро дивився на свій план.

— Я бачу… І яка у вас полиця?

— Нижня, сер.

— Тобто номер 4?

— Так, сер.

— У вас є сусід?

— Так, сер. Кремезний італієць.

— Він говорить англійською?

— Ну, своєрідною англійською, сер, — відповів камердинер благальним тоном. — Наскільки я розумію, він був у Америці — у Чикаго.

— Ви спілкувалися?

— Ні, сер. Я волію читати.

Пуаро усміхнувся. Він уявив собі цю сцену — дебелий балакучий італієць і відверта зневага, яку випромінював лакей.

— І що, дозвольте запитати, ви читаєте? — поцікавився він.

— Зараз, сер, я читаю «Бранець кохання» місіс Арабелли Річардсон.

— Хороша книжка?

— Як на мене — досить захоплива.

— Ну, продовжимо. Ви повернулися у своє купе й читали «Бранця кохання», а до котрої години?

— О десятій тридцять, сер, італієць захотів спати. Тому прийшов провідник і розстелив ліжка.

— І потім ви лягли й заснули?

— Сер, я ліг, але не заснув.

— Чому ви не спали?

— Сер, у мене болів зуб.

— Ой-ой-ой, це боляче.

— Дуже боляче, сер.

— Ви щось випили?

— Я наніс трохи олії гвоздики, сер, вона полегшила біль, але заснути я не зміг. Я увімкнув світло над головою і продовжував читати, щоби хоч трохи відволіктися.

— Ви взагалі не спали?

— Так, сер, я задрімав близько четвертої ранку.

— А ваш сусід?

— Італієць? О, та він хропів.

— Уночі він не виходив із купе?

— Ні, сер.

— А ви?

— Ні, сер.

— Ви що-небудь чули вночі?

— Сер, не думаю. Тобто нічого незвичайного. Потяг стояв, і було дуже тихо.

Хвилину чи дві Пуаро мовчав, потім сказав:

— Думаю, тут більше нема чого додати. Ви можете пролити світло на трагедію?

— Боюся, що ні. Вибачте, сер.

— Ви не знаєте, між вашим господарем і мсьє Макквіном були якісь сварки чи непорозуміння?

— О, ні, сер. Містер Макквін дуже приємний джентльмен.

— Де ви працювали, перш ніж почали працювати в мсьє Ретчетта?

— У сера Генрі Томлінсона, сер, Ґросвенор-сквер.

— Чому