Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Я пам’ятаю, як змусила себе всміхнутися, зібрати всі уламки власної гідності та сказати:

— Все нормально. Забудь, що я сказала.

Я дійсно вірила, що зможу забути. Але як можна забути те, що стало частиною тебе?

З того моменту я замкнула свої почуття глибоко всередині, сховала їх так далеко, що сама почала вірити, ніби вони більше не існують. Я переконувала себе, що це була лише юнацька помилка, миттєва слабкість. Але серце не дозволяло забути. Серце продовжувало любити.

Марк залишався поруч – не ближче і не далі. Він не уникав мене, не відштовхував, але й не підпускав. Він залишався таким, яким був завжди – рівним, спокійним, трохи відстороненим. Часом він жартував, міг підтримати у важкий момент, і тоді у мені оживала примарна надія: «А раптом?..»Але ця надія була лише вигадкою, міражем у пустелі моїх мрій.

Я любила його. Не просто як друга чи близьку людину. Я любила його так, що мені здавалося, без нього я не можу дихати. Я любила всі його недоліки, всі його мовчання, всі моменти, коли він був далеким і холодним. Я любила його навіть тоді, коли він поїхав до Англії, і між нами залишилася тільки дистанція та уривчасті повідомлення, які з кожним разом ставали все рідшими.

Але найболючішим було усвідомлення того, що він мене не любить. І, ймовірно, ніколи не покохає. Його відмова тоді була настільки очевидною, що я не мала права знову відкриватися.

Два роки. Два довгих роки я обманювала себе, переконуючи, що мені достатньо просто бути поруч. Що я можу радіти його успіхам, навіть якщо одного дня він знайде когось іншого. Що моя любов може залишатися мовчазною і не буде приносити мені болю. Але це була брехня.

Правда полягала в тому, що кожна його байдужа усмішка розривала мене зсередини. Що я ловила себе на ревнощах до тих, з ким він говорив довше, ніж зазвичай. Що кожне мовчання між нами здавалося важчим за будь-які слова.

Я кохала його. Усім серцем, усією душею. Але тепер я розумію, що це кохання стало для мене тягарем, який я більше не можу нести.

І саме тому сьогодні я вирішила спробувати відпустити його.

Не тому, що моє кохання зникло. Воно ще тут, у кожному битті мого серця. Але я починаю розуміти: воно руйнує мене.

Я заслуговую на щось більше, ніж бути тінню його життя, ніж жити в очікуванні, яке ніколи не справдиться. Я заслуговую на те, щоб мене кохали так, як кохаю я. І навіть якщо я не зможу викреслити його зі свого серця, я зможу навчитися жити без нього.

Бо більше так тривати не може.