Читати книгу - "Прихований дар, Аннушка"

Ранок після того вечора був напрочуд тихим. Над лісом ще лежав тонкий серпанок туману, ніби сама природа не хотіла відпускати спокій, який зародився між ними. Але цей спокій був оманливим — під ним вже зріли зміни.

Уляна прокинулася раніше, ніж зазвичай. Бабуся ще спала, а Орелій, як завжди, сидів у саду. Його силует був застиглим, ніби він не дихав, не думав, просто чекав. Щось у ньому змінилося за ніч.

Вона підійшла обережно, і він озирнувся на її кроки. На його обличчі була напруга.

— Уляно, — його голос був хриплим, — мені треба піти.

Її серце миттєво стиснулося. Вона сіла поруч, дивлячись на нього широко розкритими очима.

— Чому?

— Мене шукають, — зітхнув він. — Не просто як зниклого. Як спадкоємця. Вони... вони знайшли мене. Сьогодні вночі прилетів ворон з повідомленням — мій батько надсилає людей. Якщо вони дізнаються, де я був, можуть зачепити тебе. Твою бабусю. Я не можу цього допустити.

Уляна мовчала. Усе в ній противилось цим словам. Вона знала, що це правильне рішення — але серце не хотіло відпускати.

— Але ж ми щойно... тільки-но почали.

— Я знаю, — він взяв її за руку, притискаючи до себе. — Але саме тому я мушу піти. Якщо я справді повернуся, то повернуся за тебе.

Вони сиділи так ще мить — двоє молодих людей, загублених між світом магії та світом обов’язку, між коханням і неминучістю розлуки.

Коли він підвівся, вона не втрималася й обійняла його. Його руки затремтіли, коли обіймали її у відповідь. Він нахилився, в останнє торкнувшись її губ своїми, і цей поцілунок був вже іншим — не легким, а глибоким, майже болісним, як останній подих перед довгим зануренням у темряву.

— Я знайду тебе, — пообіцяв він.

— Я чекатиму, — відповіла вона тихо.

І з цими словами він зник у тумані лісу, залишаючи її стояти на веранді, тримаючись за дерев'яний поручень так, ніби тільки він тримав її на місці.

***

Дні минали швидко, наче сторінки у вітрі. Уляна вже не просто вчилася — вона жила чаклунством, відчувала його, як подих, як серцебиття. Заклинання слухались її з першого разу, трави самі відкривали свої таємниці, а бабуся дедалі частіше мовчки спостерігала за нею з легким, гордим блиском в очах.

— Час, — одного ранку сказала бабуся, вкладаючи в її долоню невеличкий мішечок з сушеними пелюстками та травами. — Це для захисту. Тепер ти знаєш усе, що маєш знати. А решту навчишся вже в житті.

Прощання було теплим, але не слізним. Обійми бабусі залишили по собі тепло, що трималося, як оберіг. Від Орелія залишився сухий лист з його почерком і запахом лісу. Він пішов раніше — так було потрібно. Але в очах, якими вони прощалися, було щось, що обіцяло повернення.

Уляна вийшла на стежку, що тяглася з бабусиного лісу. Цього разу вона не боялася темряви. Вона йшла рівно, впевнено, з наплічником за спиною і легким вітром у волоссі. Дорога додому була довгою, але спокійною. Ліс пропускав її мовчки, не лякав — як рідну.

Коли вона нарешті вийшла з дерев’яної смуги і побачила знайомі обриси міста, серце стиснулося. Вікна рідного дому світилися теплим вогнем. Батьки були вдома.