Читати книгу - "Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa"

Йому соромно?

За що?

Вона раптом зрозуміла, що серце б’ється швидше, ніж зазвичай. І що їй зовсім не все одно.

Аня швидко набрала:

— Коли ти повернешся?

Каміль довго не відповідав. Вона бачила, що він прочитав повідомлення, але на відповідь пішло кілька хвилин.

— Не знаю.

Від цього короткого речення її серце стислося.

— Як це?

— Мій керівник змінив план. Я мав летіти на кілька днів, але замість мене повинен був їхати інший колега. На постійній основі. І тепер…

Аня завмерла, вдивляючись у телефон.

— Тепер що?

— Тепер не знаю, чи повернуся скоро. Можливо, це займе більше часу, ніж я думав.

Аня відчула, як у неї пересохло в роті.

— Тобто ти можеш залишитися там надовго?

— Є така ймовірність. Мені шкода, що ми попрощалися на такій ноті. Я не хотів, щоб ти бачила мене дурнем. Хотів, щоб ти бачила у мені хороше.

Аня вдивлялася в екран, стискаючи телефон у руках.

Як це так? Ще вчора він був тут, а тепер просто… зникає?

Але він же не винен. Це не його рішення.

Перед очима пробігли всі його смішні витівки, його наполегливість, ревнощі, навіть його дивакуватий стиль залицяння.

І що тепер?

Вона швидко набрала відповідь:

— Каміль, я буду тебе чекати.

Він прочитав повідомлення, але вже не відповів.

Наступне, що прийшло — коротке системне повідомлення авіакомпанії.

«Рейс [номер рейсу] розпочав посадку».

Вона подивилася на екран ще кілька секунд, потім вимкнула телефон і поклала його на тумбочку.

Їй потрібно було якось заснути. Але вона знала—сон цієї ночі не прийде.

Дні тягнулися, зливаючись у щось одноманітне.

Аня вставала щоранку, збиралася на роботу, випивала чашку кави, з’їдала щось швидке й легке. І йшла. В магазині завжди було людно. Нові стажери, яких вона тепер навчала, потребували постійної уваги. Декому з них доводилося повторювати одне й те ж по кілька разів, інші хапали все на льоту, а деякі й зовсім, здавалося, не знали, навіщо вони тут.

Клієнти теж були різні. Одні заходили, щоб справді щось купити, інші — просто роздивитися. Деякі чоловіки намагалися загравати.

— У вас така гарна посмішка, — казав один турист з Іспанії, вибираючи магнітики.

— Дякую, але я на роботі, — відповідала Аня, легко усміхаючись, але не підтримуючи розмову далі.

Залицяльники її більше не цікавили.

Каміль писав рідко. Його повідомлення були короткі.

«Привіт. Як твій день?»

«На роботі важко, але справляюся. У вас як?»

«Багато справ, мало часу. Думаю про тебе».

Іноді він телефонував. Але розмови були такі ж короткі, уривчасті, неначе між двома абсолютно різними світами.

— Я так хочу повернутися, — казав він одного разу. — Тут гарно, але це не моє місце.

Аня слухала його голос, намагаючись вловити нотки смутку.

— Ти не звик до такого ритму?

— Просто… не знаю. Втомився.

— Коли закінчиться відрядження?

Пауза.

— Поки що не знаю.

Після таких відповідей Аня щоразу відчувала, як щось у ній порожніє.

Вона не хотіла собі зізнаватися, але ця відстань була важчою, ніж вона думала.

Щоб не думати, вона поринала в роботу. Вона була хорошим наставником для нових співробітників, допомагала їм, контролювала процеси. Андраш залишався задоволеним її роботою, навіть кілька разів особисто її хвалив.

— Ти робиш більше, ніж від тебе вимагається. Я це бачу, — сказав він якось, коли забіг у магазин із перевіркою.

Аня лише усміхнулася.

Але варто було їй залишитися наодинці з собою, як у душі розливалася гнітюча порожнеча.

Вона йшла додому вечірніми вулицями і думала: що далі?

Раніше вона була впевнена — вона змінює своє життя, стає сильнішою, самодостатньою.

Але зараз, у цій самодостатності, було так багато холоду.

Аня лягала в ліжко, вимикала світло і дивилася у темряву.

Вона сподівалася, що завтра буде легше. Але кожен новий день був таким же, як попередній.