Читати книгу - "Талiсман"

— Добре. — Джек підніс пляшку до губ… тоді на мить опустив руку. Запах був огидним — гострим і гірким.

— Я не хочу, — прошепотів хлопчик.

Лестер Паркер подивився на Джека, губи його всміхалися, але навіть натяку на усмішку в очах не було — тільки суворість. Немилосердна. Жахна. Джеку згадалися чорні очі: око чайки, око виру. Його охопив жах.

Він простягнув пляшку Спіді.

— Можете забрати її назад? — запитав він, і голос його обернувся на безсилий шепіт. — Будь ласка.

Спіді не відповів. Він не нагадав Джекові, що його мати вмирає чи що сюди їде Слоут. Він не назвав Джека боягузом, хоча хлопчик ще ніколи в житті не почувався більшим боягузом, ніж тепер. Навіть коли він у літньому таборі «Аккомак» відступив від вишки для стрибків у воду та діти зашикали на нього, було легше. Спіді просто відвернувся від нього та засвистів на хмари.

Тепер до жаху приєдналася самотність, що проймала його безсиллям. Спіді відвернувся від нього. Спіді стояв до нього спиною.

— Добре, — раптом промовив Джек. — Якщо, на вашу думку, я маю зробити саме це.

Він іще раз підняв пляшку і, не давши собі ані секунди на роздуми, ковтнув.

Смак виявився ще гіршим, аніж він очікував. Джек раніше куштував вино, воно йому навіть трохи подобалося (особливо біле сухе, яке подавали його матері до камбали, снепера, риби-меча), а «сік» трохи нагадував вино… проте разом із тим він був якоюсь жорстокою насмішкою над усіма винами, які він коли-небудь куштував. Смак був різким, солодкавим із гниллю; зовсім не пахло живим виноградом, радше мертвим, якому й жилося не надто добре.

Коли його рот заповнився цим солодко-слизьким смаком, Джек по-справжньому побачив той виноград — тьмяний, запилений, товстий і гидотний, він повз заштукатуреною стіною під густим, схожим на сироп сонячним світлом, у тиші, яку вряди-годи руйнувало дзижчання сотень мух.

Хлопчик ковтнув, і вогонь зазміївся вниз, до шлунка.

Джек замружився, скорчив гримасу, горлянка погрожувала вивернутися назовні. Він не виблював, хоча був певен, що якби таки поснідав, то це неминуче трапилося б.

— Спіді…

Джек розплющив очі, і наступне слово застрягло в горлі. Він забув, що його нудило від цієї огидної пародії на вино. Він забув про матір, про дядька Морґана, про батька та майже про все на світі.

Спіді зник. Привітна арка «американських гірок» зникла. Променад-авеню зникла.

Він тепер був у якомусь іншому місці. Він був…

— На Територіях, — прошепотів Джек.

Усім тілом прокотилася дивна комбінація жаху та радощів. Він відчув, як на потилиці волосся стало дибки, відчував, як збентежений усміх розтягував кутики вуст.

— Спіді, я тут! Боже правий, я тут, на Територіях. Я…

Але захват полонив його. Він затулив рот долонею і повільно обернувся навколо власної вісі, оглядаючи місцину, до якої його переніс «магічний сік» Спіді.

4

Океан досі був там, де й раніше. Він лишень був темнішим, повнився синню — Джек іще ніколи не бачив настільки глибокого індиго. На якусь мить хлопчик застиг на місці — бриз куйовдив волосся — він вдивлявся аж за небокрай, за яким індиго океану зливалося з небом кольору вицвілих джинсів. Лінія небокраю ледь-ледь, але таки вигиналася. Джек похитав головою, насупився і повернувся в інший бік. Морська дика камка[39], висока та закрутиста, росла внизу, біля мису, там, де хвилину тому стояло кругле приміщення каруселі. Пірс із гральними автоматами також зник. На його місці аж до самого океану пролягли розкидані громіздкі гранітні брили. Хвилі розбивалися об найнижчі з них і з неймовірним гуркотом витікали давніми каналами і тріщинами. Густа, як збиті вершки, піна сягала чистого неба, і її розносило вітром.

Джек різко вхопив себе за ліву щоку. Боляче вщипнув. Очі зволожилися, але нічого не змінилося.

— Усе справжнє, — прошепотів він, і ще одна хвиля розбилася об мис, здіймаючи в повітря білі пластівці піни.

Джек раптом збагнув, що Променад-авеню все ще була тут… у якомусь сенсі. З вершини мису (у тому світі, який його розум досі вперто називав «реальним», Променад-авеню закінчувалася перед залою з гральними автоматами) зритий коліями путівець спускався до того місця, де стояв зараз хлопчик, а тоді повертав на північ, так само, як на північ повертала Променад-авеню, стаючи Аркадія-авеню після арки, що відмежовувала «Дивосвіт». Морська камка росла саме поміж рейками, але вона була прим’ята та заплутана, тож Джек вирішив, що колією досі користуються, принаймні час від часу. Джек попрямував на північ, не випускаючи зелену пляшку з рук. Йому спало на думку, що десь, в іншому світі, Спіді зараз тримав закривку від цієї пляшки.

Я зник просто в нього на очах? Певно, так і було. Господи!

Приблизно сорок кроків колією — і Джек вийшов до плетива ожинових кущів. Гронами поміж колючок росли найбільші, найтемніші, найсоковитіші на вигляд ягоди в його житті. Шлунок Джека, безсумнівно потерпаючи від «магічного соку», голосно та протяжно забурчав.

Ожина? У вересні?

Байдуже. Зрештою, після всього, що сьогодні трапилося (а ще навіть десятої не було), дивуватися вересневій ожині — це все одно, що відмовлятися від аспірину, коли ти проковтнув дверну ручку.

Джек потягнувся, набрав жменю ягід і закинув їх у рот. Вони були навдивовижу солодкими, навдивовижу смачними. Посміхаючись (губи його вже стали специфічного блакитнуватого відтінку), думаючи, що він, цілком імовірно, міг просто з’їхати з глузду, Джек набрав іще одну жменю… а тоді ще одну. Він ніколи не куштував нічого смачнішого — хоча, міркував він пізніше, справа тоді була не лишень у самих ягодах — свою лепту внесла й прозорість неба.

Дістаючи четверту жменю, він подряпався — кущі немовби казали йому зупинитися, мовляв, що занадто, те не здраво. Посмоктавши найглибшу з подряпин, на пучці великого пальця, Джек знову попрямував колією на північ. Рухався він повільно, намагався нічого не пропустити.

Хлопчик спинився неподалік від ожинових хащ і поглянув на сонце, яке ніби стало меншим, але пекло дужче. А часом воно не набуває легкого помаранчевого відтінку, як на старих середньовічних картинах? Джек вирішив, що, напевно, так і є. І…

Крик, різкий і неприємний, наче хтось повільно витягував із дошки цвях, раптово пролунав праворуч від хлопчика, припиняючи його роздуми. Джек озирнувся, плечі звелися, а очі розширилися.

То була чайка — і її розміри вражали, видавалися неправдоподібними (але факт залишався фактом: чайка була… міцна, мов камінь, реальна, наче будинки). Вона