Читати книгу - "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Капелюх летів під ліжко, вона далі копирсалась у валізі, витягувала то старанно рвані футболки, то бузкові сорочки з кислотними візерунками, то декадентські спідниці, а то військові черевики з намальованими на халявах черепами. Коли жодних надій на те, що ми кудись підемо, не залишилося, вона раптом видобула звідкись довгу чорну сукню, скинула з себе все, що на ній було, з панчохами включно, натягла цю допотопну сукню, взула військові черевики з черепами і задоволено рушила до дверей. Свято обіцяло стати незабутнім.
І все йшло до того, що ми втратимо голову в цьому новорічному Вавилоні, в цих чорних будинках, холодних, ніби морські порти, ніби старі розвалені трюми, будемо гірко пити за упокій веселих душ, які не дожили до цієї світлої години. А за вікнами буде шуміти нічне море, будуть пінитись і запекло бити в іржаві днища наших помешкань зелені хвилі, відлунюючи своєю міццю в наших серцях і горлянках. Бар наповнився мешканцями готелю, які постягувалися сюди з усіх поверхів, зі своїх нір та закапелків, залишивши теплі ліжка й прогріті диханням кімнати, заради цієї миті слави, заради кількох годин святкування в колі неприкаяних і загублених подорожніх, в компанії мандрівників та біженців, котрих закинуло на ці береги, в ці бездонні трюми й каюти, до яких бояться зазирати навіть жахливі морські істоти, не бажаючи побачити щось таке, що потім переслідуватиме їх у спресованих і важких глибинах. Нарешті ми всі зустрілись у цьому дзвінкому кулінарному пеклі! Нарешті ми побачили, скільки нас ховалося на цих поверхах, скільки нас жило в цих кімнатах без зручностей! А було нас багато! Були серед нас польські скаути, цілий загін. Мали вони проблеми з витримкою та якісь не до кінця зрозумілі реваншистські настрої. Кричали голосніше за всіх, проте надовго сил їм не вистачало. Тож, викричавшись, мов чайки, вони позамовкали по кутках, втім, не полишаючи загального святкування. Були також якісь молдавські інженери, котрі жили в готелі так давно, що їх тут уже мали за своїх і платню брали лише за електрику. І ще були якісь бізнесмени, котрі прийшли зі своїми дівчатами, і священик, котрий прибився на світло й голоси, і пара подружок кельнерки, котрі дещо розбавляли цю переважно чоловічу компанію. І тьотя Маша стояла в дверях, ніби закорковуючи все це збіговисько й не дозволяючи нікому залишити бойовий пост такої урочистої ночі. Тож коли ми увійшли і приєдналися до загального співу й галасу, всі вже були радісні й просвітлені, всі цілувалися навзаєм і запрошували одне одного до танцю, перекрикували музику, перестрибували через стільці, голосили й тішились. І над усім цим стояв невитравний і густий, як морська вода, запах пересмаженої кави, дух Різдва, дух гарячої гонитви за святковими зібраннями й урочистими промовами, дух занепаду та відродження, по якому всі ми постанемо дещо іншими: можливо, кращими, можливо, навпаки, — ще гіршими, ніж були.
17
Ковбаса з Гасаном увірвались у саме серце застілля, в сонячне сплетіння цього багатоголосого святкування, і за цим останнім ударом почалися екстаз та агонія. Ковбаса викинув з-за столу двох скаутів і всівся з Гасаном якраз навпроти нас.
— Привіт! — закричав Гасан до Лєни. — Знаєте таку народну приказку: незваний гість гірше татарина? Так це про нас!
— Ви гірше татарина? — не зрозуміла його Лєна.
— Ні, я не в тому сенсі, — почав пояснювати Гасан. — Я в сенсі, що я незваний гість. А взагалі-то я кращий від татарина, звісно.
— Ясно, — сказала Лєна. — Потанцюємо?
Була вона, поза сумнівом, королевою цього вертепу. Її прозора чорна сукня, а основне — цілковита відсутність під сукнею бодай чогось, зводила з розуму скаутів та бізнесменів. Навіть дівчата дивились на Лєну ніжно, хоча й зневажливо. І Гасан крутив її, як міг, довкола себе, стискав в обіймах і пристрасно рухався поміж столами, хоча це нічого не змінювало — вона дивилася повз нього і зовсім не звертала уваги на його гаряче дихання і запах справжнього чоловічого одеколону, котрий Гасан випив нині за сніданком.
— Брате, — говорив мені довірливо Ковбаса, — ти розумієш — шлях воїна! Шлях воїна, брате! Ти це розумієш?
— Розумію, — відповідав я.
— Ну, так ти з нами? — допитувався Ковбаса.
— З вами, брате, аякже.
— А як же вона? — кидав він обережні погляди на Лєну, що танцювала на стільці. — Вона тебе нізащо не пустить. Тут така справа, брате, — або жінки, або шлях воїна.
— Пустить, брате, — запевняв я його, — це лише випадкова зустріч двох самотніх сердець, за якою потягнуться довгі дні мандрів та переїздів. Одним словом, я з вами.
— Добре, брате, — тиснув мені правицю Ковбаса, — дуже добре. Виходимо на світанку. Шлях воїна, брате!
18
Кеша з’явився поночі, вже коли скаути спали під столами, а бізнесмени намагалися поділити між собою дівчат і не могли згадати, де чия. Чемно спитавши дозволу, Кеша підсів до нас. Побачив Лєну й відразу ж почав відморожуватись.
— Як тебе звати? — запитала вона.
— Інокентій, — важко сковтуючи прокурене повітря, відповів Кеша.
— Потанцюємо? — запропонувала Лєна.
Він нервово кивнув. Вони довго крутилися біля шинквасу, він боязко торкався її, вона дивилась йому в очі, від чого він німів. Потім повернулися. Було вже пізно, втома лягала на обличчя чоловіків і на рухи жінок, дух Різдва злітав під стелю й опадав нам на плечі, мов перший сніг. Вона не зводила з нього очей, щось дивне відбувалось із нею, я й не пам’ятав її такою — вона хвилювалась і весь час палила, говорила тихо, мовби сама до себе, і надовго замовкала, не дочекавшись відповіді. Тонка жилка билась у неї на шиї, і ледь помітний шрам білів на передпліччі, і губи її пересохли від жару, що займався в її горлі, так вона хвилювалась.
— Я від нього божеволію, — сказала вона мені пошепки.
— Ну,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років», після закриття браузера.