Читати книгу - "Катерина"

Шуляка засопів.

– Ну, я ж бачив, як він на неї дивився…

– Та облиште ви, батьку, – махнула рукою Горпина й, навіть не поглянувши більше на Катерину, повільно пішла до села, приминаючи високу молоду траву своєю пишною, оксамитовою спідницею багатої ожинової барви. А дід Шуляка ще стояв та вдивлявсь у Катерину своїми недобрими вицвілими очиськами.

– Чула? – гордовито запитав він, усміхнувшись. – Ну чим тобі не пані, га? Справжня пані! І скоро, згадаєш моє слово, вона нею й буде! Пані графинею Гнатовською! – І кинувши на Катерину переможний погляд, дід Шуляка, задерши свою сиву голову догори, повагом попростував назирці за дочкою, мов півень, високо підіймаючи ноги.

А Катерина лишилась сидіти біля води, відчуваючи, як застигає від болю серце. Ні, вона не має про це думати, він пан, і його воля обирати собі жінку до вподоби, а ця Горпина, хоч і вдова, а все-таки гарна, тут нічого не скажеш. От тільки аби серце так не боліло від самої лише думки про те, що він буде разом із Горпиною.

Додому вона повернулась мов затьмарена. Мовчки, мов глуха, вислухала мачушину лайку й, узявши скісок, уже збиралася йти косити траву, коли до двору повільно під’їхав пан Максим Злотник, панський управитель. Побачила його та так і заклякла на місці. А серце забилось непокійно. Ось він увійшов до їхнього вбогого двору, а діти, які бавились біля порога, дивляться на нього, пороззявлявши ротики. Високий незнайомий дядечко так гарно вбраний у багату шовкову сорочку, вузькі штани та вишиту золотаву свитку. Мальчиха ж, забачивши Злотника, так і завмерла біля курника, витріщивши очі. А потім, коли Злотник зачепив глечика з кисляком, якого діти, граючись, виставили посеред двору, Мальчиха отямилася, сплеснула руками й кинулась до високого гостя, котрий із подивом удивлявся в калюжу з кисляку, що розтікалась біля його гарних блискучих чобіт.

– Ой, пане Злотнику, вибачте, вибачте, – ласкаво, мов та ясочка, заклопоталась Мальчиха, але Катерина бачила, що та не може взяти до тями, чому це до них завітав управитель, – дітки, знаєте, бавились, вони в нас такі пустуни, поставили глечика…

Злотник прокашлявся.

– Пусте, Килино Климівно. – Він обвів очима двір, зупинивши не зовсім зрозумілий погляд на Катерині, що стояла під хатою. – А ваш чоловік удома?

Килина махнула рукою.

– Та де там, у полі він. А що, сталося щось? – У голосі мачухи чувся острах, що виднівся й в очах.

Злотник хитнув головою.

– Та ні, Климівно, не сталося. Просто маю доручення панове – дати вашому Гнатові грошей. – Із цими словами Злотник витягнув зі свитки мішечок, і очі Мальчихи жадібно заблищали.

– Гроші? – благоговійно видихнула вона, – але ж із якої це такої ласки?

Злотник знизав плечима.

– А цього, Климівно, я вже не знаю.

Мальчиха простягнула до нього пухку руку.

– Добре, це не так і важливо. Раз пан проявляє до нас свою милість, то ми не маємо від неї відмовлятись. Давайте сюди гроші, я передам їх увечері Гнатові.

Але Злотник ледь помітно усміхнувся.

– Е ні, Климівно, у мене наказ віддати гроші або Гнатові, або ж Катерині.

Килина аж відсахнулась.

– Катерині? А це ще з якого дива?

– Не можу знати, – уже роздратовано відповів Злотник. – Такий панів наказ. На, Катерино, бери, чого стоїш?

Катерина поглянула похмуро. Навіщо пан послав їй гроші? Як подяку за поцілунок? А може, щось більше, спроба спокусити її грошима, аби заманити до своїх покоїв? І це в той час, як у нього перед самим носом мерехтить своїми принадами Шулякова Горпина? І саме вона, болюча згадка про Горпину, змусила Катерину заперечливо захитати головою.

– Я не візьму їх!

Злотник здивовано заблимав.

– Чому ж це?

– Не заслужила я їх!

– Дурна дівка, не слухайте її, пане Злотнику, – ожила від заціпеніння Килина й так несподівано простягнула пазурі, що нестямився Злотник, як вихопила в нього той мішечок із грошима. – Вона згодна, тільки соромиться брати у вас, така вже вона.

– Але ж… – хотів було заперечити Злотник, та, поглянувши на бліду Катерину, махнув рукою. – Ну та добре, мені головне наказ виконати.

Мальчиха улесливо заусміхалась.

– І ви його виконали, пане Злотнику, – заслебезувала вона, трохи не кланяючись та вправно ховаючи гроші у свій строкатий чересок.

Злотник хитнув головою, ще раз якось дивно зиркнув на Катерину й пішов геть із двору, полишивши Катерину й Килину в напруженому мовчанні.

А як від’їхав він із конем від двору, мовчання обірвалось.

– Ну, – просичала Килина, обертаючись до остовпілої Катерини й пронизуючи недобрим поглядом, – скажи мені тепер, Катерино, чого це пан раптом так розщедрився, грошей через управителя дає? За які твої заслуги ласка панова така?

Катерина ж стояла, ані пари з вуст. Та й що вона могла сказати? Що цілувалася з паном, а це подяка?

– Ну, чого мовчиш? За що тебе пан грошима наділив? – гаркнула Килина, підступаючи до Катерини.

Та ж тільки плечима знизала.

– Нічого він мене не наділяв.

Лице мачухи негарно покривилось.

– А не бреши, не бреши, клята дівко, – вигукнула вона, підступаючи ще ближче. – Я давно знала, що в тебе блудлива душа, та, як про мене, блуди хоч із паном, хоч із жебраком, байдуже. Чуєш, байдуже! Але якщо через твої вибрики від тебе відмовиться сотник, я тебе своїми руками зі світу зживу, задушу гадюку!

Катерина кинула на неї гіркий погляд.

– То душіть, бо за сотника я не піду!

– Що, пана закортіло? – зареготіла Килина.

– А вам до того що?

– Бодай би ти пощезла, – несамовито закричала Мальчиха, і наступної миті важка рука луснула Катерину по лицю з такою силою, що голова в неї відкинулась назад, а коса перекинулась через плече. – Не піде вона за сотника! Пана їй подавай! Та кому ти потрібна, злидарка вошива? Та той пан викине тебе через день, потрібна ти йому! – Мальчиха плюнула собі під ноги. – А за сотника я тебе примушу піти, за косу потягну, до напівсмерті заб’ю, а віддам за нього.

Відчуваючи, як горить лице в тому місці, де до нього торкнулась важка рука мачухи, а з носа сочиться теплою цівочкою кров, Катерина повільно підняла голову й поглянула на розлючену жінку, висока постать якої нависала над нею. І зрозуміла, що просто не дозволить більше вдарити себе. І цей поличник, найсильніший і найболючіший, був, можливо, останнім. І коли Килина, виблискуючи темними очима, знову підняла руку, вона тихим голосом зупинила її, піднявши скісок.

– Не чіпайте мене!

Рука Мальчихи застигла в повітрі.

– Ти чого це?

Катерина відповіла їй похмурим поглядом.

– Я сказала, щоб ви не чіпали мене!

– Геть здуріла?

– Ні, навпаки, порозумнішала! – твердим і спокійним голосом відказала Катерина. І Килина, немов побачивши в її очах щось нове, якусь внутрішню силу, що вселив у неї поцілунок пана, відступилась, опустила руку, лишень просичавши з ненавистю:

– Геть сказилась!

Катерина промовчала, опустила руку зі скіском і пішла до воріт. А там наткнулась на сотника. Пишно вдягнений, він повагом пройшов у хвіртку й зупинився перед Катериною, зіщуливши очі.

– Батько вдома? – запитав похмуро.

– Немає.

– А мачуха?

Катерина хитнула головою на поріг хати.

– Удома.

Обдивившись її незрозумілим зіщуленим поглядом, сотник господарем пройшов по двору, і в Катерини тривожно стиснулося серце. Не сподобався, ой як не сподобався їй його погляд. Що ж надумав він, цей сотник? Що? Кинувши погляд на мачуху, що враз розцвіла сяючою усмішкою перед сотником, Катерина зітхнула та пішла косить траву.

* * *

День уже звертав до вечора, коли Катерина повернулася з лантухом трави. Кинувши його біля повітки, вона втомлено притулилась спиною до стіни. Так хотілось відпочити, але про відпочинок годі було мріяти, ще стільки роботи треба переробити…

– Катерино! – із хати висунулась мачуха. – Прийшла?

Катерина відхилилась від