Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Вогнегривий коник 📚 - Українською

Читати книгу - "Вогнегривий коник"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вогнегривий коник" автора Василь Олександрович Сухомлинський. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 36
Перейти на сторінку:
дзвіночки. Здається, доторкнись — і вони задзвенять.

Десь дзижчить бджола. А ось чути низьке гудіння — то джміль. Заплющив очі школяр, і уявляються йому дві струни: одна тонка, а друга товста. Сидить музикант, торкається обох струн — ось із чим можна порівняти дзижчання бджоли і гудіння джмеля.

А це запищав десь комарик. Писк його тоненький-тоненький. З чим його порівняти? Мабуть, із сопілочкою, зробленою із стеблини кульбаби. Якби заграти на ту сопілочку, то було б схоже на комариний писк.

Заходить сонце. Небо на заході червоніє. Воно схоже на велике-велике макове поле. Безліч макових квіток розквітли там і всі одного кольору — рожевого. От якби дійти до того макового поля — намилувався б красою.

Сонце торкнулося обрію. Сонце! Велике, багряне… З чим порівняти?

Довго думав школяр. Ні з чим сонце порівнювати. Бо воно — єдине. Бо тільки воно — сонце.

Зозулина журба

Зозуля підкидає свої яйця в чужі гнізда. Як вилупляться з них пташенята, зараз бешкетують, викидають малих діток господарів.

— Чому ж це ти така жорстока, Зозуле? Чому свого гнізда не мостиш і пташенят не виводиш? — питається Зозулі Вітер-Буревій.

— Слухай, Вітре, — відповідає Зозуля. — Даремно вважають мене люди жорстокою. Як тільки зазеленіє, вилазить зі своїх лялечок гусінь. Багато в лісі такої — великої, волохатої, отруйної, що ніякий птах не їсть, а я їм. Якби і я не їла, то загинув би ліс. Поточила б листя гусінь. Ніколи мені пташенят виводити.

Ось що розповіла Зозуля Вітрові-Буревію. Розповіла та й зажурилася. Закувала жалібно, журливо: ку-ку… ку-ку… Закувала й прислухалася.

— Чому ти так жалібно співаєш? — питається Вітер-Буревій.

— Сумую за своїми дітками, — відповідає Зозуля.

— Але ж ти їх не годуєш, — каже Вітер-Буревій, — їх годують інші птахи.

— Я для них рятую ліс, — тихо сказала Зозуля…

Любий синок

Був у матері один-однісінький син. Душі не чаяла мати в ньому, так любила синочка свого.

Обідати садовила за стіл, а сама сідала біля порога і їла те, що від синового обіду зоставалася.

Насмажила якось мати синові карасів у сметані. Так сподобалося йому це їство, що тепер щодня вимагав.

— Карасів… Як не буде карасів — нічого не хочу їсти…

Хіба могла мати піти проти волі свого любого синка?

Щодня плуганилась до ставка, ставила сіті, ловила карасів. До пізньої осені заходила в холодну воду. Та й простудилась і злягла.

Лежить мати в постелі, не може підвестися води попити. А син сидить біля столу — сумний і мовчазний. Немає на столі не тільки смажених карасів, але й вареної картоплі.

Стогне мати — не від недуги стогне, а з горя свого материнського: виростила сина — і сильного, й ставного, але недоброго.

Питається мати сина:

— Сину мій, що для тебе в житті найдорожче?

Мовчить син. Мовчить, бо нічого йому сказати: немає в нього нічого в житті найдорожчого.

Не витримало материне серце, згоріло від горя та образи.

Я хочу сказати своє слово…

Катерина Іванівна повела своїх першачків у поле. Був тихий ранок ранньої осені. Далеко в небі летів ключ перелітних птахів. Вони тихо курликали, і від того в степу було сумно.

Катерина Іванівна сказала дітям:

— Сьогодні ми будемо складати твір про осінь, небо, про перелітних птахів. Кожен із вас нехай скаже, яке зараз небо. Дивіться, діти, уважно. Вибирайте в нашій рідній мові красиві точні слова.

Діти притихли. Вони дивились на небо й думали. Через хвилину почулося: Небо синє-синє…

— Небо голубе…

— Небо чисте…

— Небо блакитне…

І все. Діти знов і знов повторювали ті самі слова: синє, голубе, чисте, блакитне.

Трохи збоку стояла маленька синьоока Валя й мовчала.

— А ти чого мовчиш, Валю?

— Я хочу сказати своє слово.

— Ну, яке ж твоє слово про небо?

— Небо ласкаве… — тихо сказала Валя й сумно усміхнулась.

Діти притихли. І в цю мить вони побачили те, чого не бачили досі.

— Небо сумне…

— Небо тривожне…

— Небо журливе…

— Небо студене…

Небо грало, тремтіло, дихало, усміхалось, як жива істота, і діти дивилися в його сумні сині-сині осінні очі.

Безсмертна мати

На високому березі Дніпра — маленька могилка. Тут поховано дев’ятнадцятирічного солдата Петра Петренка. Він загинув у гарячому бою за переправу через Дніпро. Коли помирав, просив поховати його на високому березі, щоб видно було рідне село.

— Там живуть моя мама, — прошепотів він і помер.

Щодня із великого придніпрянського села приходила до нього на могилу мати. Приходила раненько, коли сонце сходить. Клала квіти в головах сина, молилась і йшла додому. І в літню спеку, і в тріскучі морози приходила мати.

Але ось настала матері смертна година. Померла мама, її похоронили.

А стежка до могили Петра Петренка не заростає. І щодня, як і раніше, на його могилі свіжі квіти.

— Хто ж приносить квіти на могилу? — дивується дівчина. — Мати ж його померла.

— У нього безсмертна мати, — каже сивий дід, мудрий дід Карпо. — У нього безсмертна мати.

Яблуко в осінньому саду

Пізньої осені близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя опало й тепер шелестіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах лишились пожовклі листки.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили велике рожеве яблуко.

Оля й Ніна скрикнули від радості.

— Як воно й досі збереглося? — здивувалася Оля.

— Зараз ми його зірвемо, — сказала Ніна.

І зірвали дівчатка яблуко. Кожні й кортіло потримати його в руках.

Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, та вона соромилася признатись і сказала сестрі:

— Хай тобі буде яблуко, Ніно…

А Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, та вона теж соромилась признатись і сказала:

— Ні, хай тобі буде яблуко, Олю…

Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка ніяк не могли прийти до згоди. Та ось їм обом набігла думка:

— Віддамо яблуко мамі.

Прибігли вони до мами зворушені, схвильовані. Віддали їй яблуко.

У маминих очах засяяла радість.

Мама розрізала яблуко й дала обом дівчаткам по половинці.

Про що думала Марійка

Маленькі діти гралися в піжмурки. Це така гра, коли всі ховаються, а один шукає. Той, хто шукає, мусить знайти всіх.

Заховалася маленька синьоока Марійка під високою вербою та й жде. Шукає Миколка.

Ось він знайшов Ларису. Та скрикнула, засміялася й побігла.

Потім знайшов Петрика. І той скрикнув, засміявся й побіг.

Бігають діти, сміються, а Марійки ніхто не шукає.

«Чого ж це про мене забули?» — думає вона.

1 ... 16 17 18 ... 36
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогнегривий коник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогнегривий коник"