Читати книгу - "Меч приречення"

— Геральте! Ти збираєшся…

— Так, — спокійно промовив відьми́н. — Існує межа можливого. Мені вже це обридло. Підеш з Недамиром, Горицвіте, чи залишаєшся?

Трубадур схилився, обережно й пестливо поклав лютню під каменем, випростався.

— Залишаюсь. Як ти сказав? Межа можливого? Зоставляю собі цю назву балади.

— Це може бути твоєю останньою баладою, Горицвіте.

— Геральте?

— Ага?

— Не вбивай… Можеш?

— Меч — це меч, Горицвіте. Коли вже ти його видобув…

— Постарайся.

— Постараюсь.

Доррегарай захихотів, обернувся в бік Єнніфер та Рубачів, указав на королівський загін, що віддалявся від них.

— Отам, — сказав, — відступає король Недамир. Уже не роздає королівських наказів устами Гілленстерна. Відступає, проявивши здоровий глузд. Добре, Горицвіте, що ти тут. Пропоную тобі вже починати складати баладу.

— Про що?

— Про те, — чародій вийняв з-за пазухи паличку, — як майстер Доррегарай, чорнокнижник, погнав додому ницу чернь, що забажала ницим чорним способом убити останнього золотого дракона, який зостався на світі. Не рухайся, Богольте! Ярпене, геть руки від сокири! Навіть не ворухнись, Єнніфер! Геть, чорното, геть за королем, як за паніматкою. Гайда, до коней, до возів. Застерігаю, хто зробить один неправильний рух, від того залишаться сморід та спечений пісок. Я не жартую.

— Доррегараю! — засичала Єнніфер.

— Мостивий чародію, — миролюбно сказав Богольт. — Чи ж годиться…

— Мовчи, Богольте. Я ж казав: ви не зачепите цього дракона. Легенд не вбивають. Кругом і марш звідси.

Рука Єнніфер раптом злетіла вперед, а земля довкола Доррегарая спалахнула блакитним полум’ям, закипіла курявою рваного дерну та гальки. Чародій захитався, оточений полум’ям. Ніщука, прискочивши, вдарив його основою кулака в обличчя. Доррегарай упав, із його палички вистрелила червона блискавка, нешкідливо гаснучи серед каміння. Кузька, доскочивши з іншого боку, копнув лежачого чародія, намірився, щоб повторити. Геральт стрибнув поміж них, відштовхнув Кузьку, видобув меча, пласко вдарив, цілячи між нараменником та нагрудником панциру. Йому завадив Богольт, відбиваючи удар широким клинком двосічного меча. Горицвіт підставив Ніщуці ногу, але надаремно, — Ніщука вчепився за райдужний каптан барда і луснув його кулаком межи очі. Ярпен Зигрин, підбігши ззаду, збив Горицвіта з ніг, ударивши топорищем у згин колін.

Геральт закрутився в піруеті, уникаючи Богольтового меча, коротко вдарив підбігаючого Кузьку, зірвав з нього залізний нараменник. Кузька відскочив, спотикнувся, упав. Богольт хекнув, махнув мечем немов косою. Геральт переплигнув над свистячим вістрям, ефесом меча гримнув Богольта у нагрудник, відскочив, ударив, цілячись у щоку. Богольт, зрозумівши, що не встигне відбити тяжким мечем, кинувся назад, падаючи горілиць. Відьми́н доскочив до нього і в цю мить відчув, що земля тікає йому з-під німіючих ніг. Побачив, як небокрай із горизонтального стає вертикальним. Даремно намагаючись скласти пальці в захисний Знак, тяжко впав боком на землю, випускаючи меча з омертвілої руки. У вухах йому пульсувало та шипіло.

— Зв’яжіть їх, доки діє заклинання, — сказала Єнніфер, десь зверху і дуже здалека. — Усіх трьох.

Доррегарай і Геральт, одурманені та безвладні, без опору й слова дозволили спутати себе і прив’язати до воза. Горицвіт борсався і лаявся, отож — ще перед прив’язуванням — заробив по писку.

— Нащо їх в’язати, зрадників, песячих синів, — сказав Козоїд, підходячи. — Відразу їх затовкти і спокій голові.

— Ти сам син і то не песячий, — промовив Ярпен Зигрин. — Не ображай тут псів. Марш звідси, підошво.

— Але ж ви смілі, — буркнув Козоїд. — Повидимо, чи стане вашої відваги, коли мої з Голополя над’їдуть, а вони вже от-от. Поба…

Ярпен, повернувшись із несподіваною при його поставі швидкістю, лупнув шевця топорищем по довбешці. Ніщука, який стояв обіч, поправив копняком. Козоїд пролетів кілька сажнів та зарився носом у траву.

— Попам’ятаєте! — заверещав накарачках. — Я вас усіх…

— Легіні! — рикнув Ярпен Зигрин. — По гузиці шевця, дратва його мать! Хапай його, Ніщуко!

Козоїд не чекав. Зірвався й риссю помчав у бік східного каньйону. За ним хилькома побігли голопільські слідопити. Краснолюди, регочучи, кидали за ними камінням.

— Якось одразу повітря посвіжішало, — засміявся Ярпен. — Ну, Богольте, беремось за дракона.

— Помалу, — здійняла руку Єнніфер. — Брати ви можете, але ноги. На плечі. Всі, скільки вас тут є.

— Що-що? — Богольт згорбився, а його очі сяйнули зловісним блиском. — Що ви кажете, ясновельможна пані відьмо?

— Забирайтеся звідси за шевцем слідом, — повторила Єнніфер. — Усі. Я сама впораюсь із драконом. Неконвенційною зброєю. А на прощання можете мені подякувати. Коли б не я, то ви покуштували б відьми́нського меча. Ну, марш, швиденько, Богольте, доки я добра. Попереджаю, що знаю заклинання, яке перетворить вас на валахів. Досить мені ворухнути рукою.

— Ну ні, — процідив Богольт, — моя терплячість сягнула межі можливого. Я не дозволю мати мене за дурня. Кузько, відчепи-но дишель від воза. Чую, що й мені потрібна буде неконвенційна зброя. Зараз тут хтось дістане по хребті, панове вашмосці. Не буду показувати пальцем, але зараз дістане по хребті одна паскудна відьма.

— Тільки спробуй, Богольте. Осолодиш мій день.

— Єнніфер, — докірливо сказав краснолюд. — Чого?

— Може, я попросту не хочу ділитися, Ярпене?

— Що ж, — усміхнувся Ярпен. — Глибоко по-людськи. Так по-людськи, що майже по краснолюдськи. Приємно бачити свійські риси у чародійки. Бо я теж не люблю ділитися, Єнніфер.

Зігнувся в короткому блискавичному замахові. Сталева куля, видобута невідомо звідки та коли, свиснула в повітрі та вдарила Єнніфер у середину чола. Перш ніж чародійка встигла отямитись, то вже висіла в повітрі, підтримувана за руки Кузькою та Ніщукою, а Ярпен в’язав їй щиколотки поворозом. Єнніфер скажено вереснула, але один із легінів Ярпена, що стояв позаду, закинув їй на голову віжки, сильно стягнув, вбиваючи ремінь у відкритого рота, придушив крик.

— Ну то й що, Єнніфер? — сказав Богольт, підходячи. — Як ти хочеш зробити з мене валаха? Коли й рукою тобі не ворухнути?

Розірвав їй комір каптанчика, рвонув та розхристав сорочку. Єнніфер, придушена віжками, вискнула.

— Я зараз часу не маю, — сказав Богольт, безсоромно обмацуючи її під регіт краснолюдів, — але піжди трохи, відьмо. Як впораємося з драконом, то влаштуємо собі забаву. Прив’яжіть її гаразд до колеса, хлопці. Обидві лапки до обручів, щоб не могла навіть пальцем рушити. І щоб ніхто її зараз не чіпав, панове вашмосці. Установимо черговість згідно з тим, як хто себе покаже при драконі.

— Богольте, — спокійно і зловісно озвався спутаний Геральт. — Бережись. Я тебе і на краю світу знайду.

— Ти мене дивуєш, — так само спокійно відповів Рубач. — На твоєму місці я сидів би тихо. Бо я тебе знаю і змушений всерйоз сприймати твою погрозу. Не матиму виходу.